Віктор Гюго - Трудівники моря

виступу відломився, і мотузка знову захилиталась у повітірі, вдаряючись об стіну стрімчака. Він утретє закинув кініку. На цей раз вона не зірвалась. Жільят смикнув щосили мотузку. Вона витримала натяг. Значить, кішка засіла в скелі.

Вона зачепилася за якусь нерівність у поверхні майданчика, недоступну Жільятовому оку.

Тепер треба було довірити своє життя цій невідомій опорі. Жільят не вагався й хвилини.

Йому було ніколи. Доводилося вибирати найкоротший шлях.

Зрештою, спуститись на палубу Дюранди, щоб поміркувати, як іще можна діяти, було майже неможливо. Посковзнутись, спускаючись, було дуже легко, а відтак падіння майже неминуче, тому, хто сюди піднімається, вороття назад немає. Жільятові рухи, як і рухи всякого доброго матроса, були точні. Він ніколи даремно не витрачав сил. Він прикладав їх у строгій відповідності до мети. Цим і пояснюються геркулесові чудеса, які він здійснював, маючи звичайну собі мускулатуру: біцепси в нього були як у першого-ліпшого, але серце було особливе. Фізична сила у нього поєднувалася з енергією, силою духовною. Справа, до якої він узявся, була вкрай небезпечна.

Повиснувши на цьому шнурі, перебратися з одного Дувру на другий — ось яку мету поставив він перед собою.

Людина, готова на подвиг в ім'я обов'язку або любові, нерідко стикається з такими завданнями, що їх ніби поставила сама смерть. «Чи наважишся?» — шепоче могильний морок.

Жільят знову смикнув мотузку, випробовуючи, чи міцно засіла кішка. Вона трималася цупко.

Жільят обмотав ліву руку хустиною, затиснув мотузку з вузлами в кулаці правої руки, а зверху поклав ліву; відтак, простягши одну ногу вперед, миттю відштовхнувся від скелі, щоб сила поштовху завадила мотузці закрутитись, і стрибнув на крутосхил Великого Дувру з вершини Малого. Поштовх був різкий. Незважаючи на заходи остороги, до яких удався Жільят, мотузка все ж крутонулась, і він ударився об стіну плечем. І тут же він одлетів від неї.

Цим разом Жільят ударився об скелю руками. Хустина зсунулася. Руки подряпало до крові, добре, що хоч не поламало.

Стрибок приголомшив Жільята; якусь мить він висів нерухомо.

Але він настільки володів собою, що подолав запаморочення і мотузки не відпустив.

Минув якийсь час, поки він, розгойдуючись і підтягуючись, намагався зловити мотузку ногами; нарешті йому це вдалося.

Остаточно оговтавшись і обхопивши мотузку ногами так само, як руками, Жільят подивився вниз.

Він не боявся, що мотузка буде закоротка: вона не раз ставала йому в пригоді при спускові ще й не з такої висоти. А тут вона тяглася по палубі Дюранди.

Впевнившись, що на судно можна спуститися, Жільят став видряпуватись угору.

Через кілька секунд він був уже на майданчику.

Сюди ще ніколи не ступала нічия нога, були тільки сліди від пташиних лапок.

Майданчик був обліплений пташиним послідом. Він мав форму неправильної трапеції — в цьому місці обломився верх величезної гранітної призми на ймення Великий Дувр. В самому центрі трапеції була видовбана гранітна чаша. То невсипуща робота дощів.

Все було так, як передбачив Жільят. У південному куті трапеції виднілося нагромадження каменів — вони, очевидно, насипалися під час обвалу вершини стрімчака. Ці каменюки, що мали вигляд румовища із велетенських брил, якими хтось має мостити дорогу, були розсипані так, що між ними міг би заховатися дикий звір, якби йому вдалося продертися на цей верх. Вони все-таки підтримували один одного; поміж ними були щілини, як у купі каміння, заготовленого на підмурівок. Тут не можна було знайти ні печери, ні грота, але скрізь зяяли дірки, як у губці. Одна з цих нір могла стати місцем притулку для Жільята.

Всередині вона була ніби вистелена травою та мохом.

Жільят лежав би там, як у футлярі.

Біля входу нора була заввишки два фути. Вглибину вона поступово звужувалась.

Трапляються кам'яні домовини такої форми. Барліг, прикритий з південного заходу купою каміння, був захищений від злив, але відкритий північному вітрові.

На думку Жільята, все складалося щасливо.

Дві проблеми розв'язано: у човна була гавань, у нього — пристановище.

Чудовою прикметою цього пристановища було те, що Дюранда просто під рукою.

Залізний гак, прив'язаний до мотузки, провалившись між два уламки скелі, тримався міцно, Жільят закріпив його наглухо, приваливши важкою каменюкою.

Відтак він негайно скористався своїм зручним зв'язком із Дюрандою.

Відтепер він був тут, як у себе дома.

Великий Дувр став для нього місцем проживання, Дюранда — майстернею.

Побувати тут і там, спуститись униз чи піднятись угору або навпаки — все це було досить легко.

Він швидко сповз по мотузці на палубу Дюранди.

День був чудовий, як для початку, все складалося гарно. Жільят був задоволений; він відчув, що зголоднів.

Розв'язав коша з провіантом, відкрив складаний ніж, витяг шмат копченої яловичини, з'їв скибку питльованого хліба, запив ковтком прісної води — одне слово, повечеряв чудово.

Добре потрудившись, добре попоїсти — подвійна радість. Ситий шлунок подібний до вдоволеного сумління.

Коли Жільят упорався з вечерею, було ще досить ясно. Він скористався з цього і став розвантажувати розбитий корабель: зволікати тут не доводилося.

Решту дня він сортував уламки. Відклав убік і відніс у вціліле машинне відділення те,