Камі Гарсія - Чарівні створіння

граєш, які у тебе шанси, а ти посилаєш це все коту під хвіст, і хто виною? Якесь дівчисько!

Я впізнавав цей тон. Якесь дівчисько. Тобто племінниця старого Рейвенвуда.

Однак на грубе слово щодо мене чи Ліни поки що не зважився ніхто. Якщо місіс Лінкольн і вселила у гатлінівців страх Божий, то Мейкон Рейвенвуд змусив їх боятися дечого страшнішого. Правди.

Спостерігаючи, як числа на стінах Ліниної кімнати і на її долоні прискорюють зворотний відлік, я всерйоз замислився над тим, що мало невдовзі статись. А що як ми дійсно не зможемо нічого змінити? Що як Ліна завжди мала рацію і насправді повинна зникнути після свого шістнадцятиріччя? Та Ліна, яку я знав — і яку нібито й не знав ніколи.

У нас була лише «Книга місяців» і надокучлива думка, яку я щосили намагався відігнати геть.

Книги недостатньо.

* * *

«…Серед наділених чарами є дволика сила, що породжує і світло, і тьму».

— Мені здається, що зі світлом і темрявою ми все з’ясували. Як гадаєш, чи не час почитати про щось приємне? Наприклад, про те, як уникнути обрання? Чи здолати катакліста-екстреміста? Чи обернути час назад? Про це немає окремих розділів? — хвилювався я, а Ліна грала в мовчанку.

З нашого місця на стадіоні школа мала сумний і безлюдний вигляд. Ми б мали бути на шкільному науковому ярмарку, де Аліса Мілкгауз замочувала яйця в оцті, Джексон Фрімен розповідав про вселенський масштаб глобального потепління, а Енні Ганікат знову бралася за озеленення школи. Можливо, і «Янголам-охоронцям» не завадило б пустити флаєри на повторну переробку.

З мого наплічника стирчав підручник алгебри, і я дивився на нього, розуміючи, що у школі Джексона мені більше немає чого вчити. За останні кілька місяців я вивчив більш ніж достатньо. Ліна з головою занурилася в нашу книгу, опинившись зовсім не там, де я. Останнім часом я постійно носив книгу з собою, побоюючись, що Амма може ненароком знайти її в моїй кімнаті.

— Ось дещо про катаклістів: «Той, що силу найтемнішу має і в цьому й іншому світах перебуває, — це катакліст. Той, що найсвітлішу силу має і все цим світлом обіймає, — природник. Без одного немає другого, як без темряви немає світла».

— Бачиш? Ти не станеш темною. Ти світла, бо ти природниця.

Ліна похитала головою і вказала на наступний абзац:

— Необов’язково. Так вирішив мій дядько, але ось послухай: «В час обрання явиться істина. Що темрявою ввижалося, може стати світлом, а що світлом — тьмою».

Так, вона мала рацію. Ніхто не міг сказати напевне.

— Тоді все набагато складніше, і я навіть не знаю, чи розумію цей текст до пуття.

— «Бо темна субстанція породила темний вогонь, а темний вогонь породив і силу лілумів у світі демонів, і чародіїв темряви та світла. Зникне одна сила — зникнуть усі. Темний вогонь створив велику темряву і велике світло. Вся сила — темна, бо й темрява є світлом».

— Темна субстанція? Темний вогонь? Це що, теорія великого вибуху для чародіїв?

— А що таке лілум? Я такого й не чула ніколи, але хіба почуєш, якщо ніхто нічого не розповідає! Я он навіть не знала, що моя мати жива, — вдавано-глузливо зронила Ліна, але її голос відлунював болем.

— Можливо, лілум — колишня назва чародіїв.

— Що більше я дізнаюся, то більше не розумію.

«І то менше залишається часу».

«Не кажи цього».

Продзвенів дзвоник, і я підвівся:

— Йдеш?

— Я ще трішки тут посиджу, — похитала вона головою.

Сама, на холоді. Такі випадки траплялися дедалі частіше; з часу зборів дисциплінарного комітету вона й очей на мене не підводила, ніби я був одним з них. Я не засуджував Ліну, адже чудово розумів, що вся школа сприймає її як колишню психічку, котра й досі страждає на роздвоєння особистості, та ще й дочку вбивці.

— Ти все ж таки сходи на урок. Не давай Гарперу зайвого приводу до тебе чіплятись.

Обернувшись, вона кинула погляд на школу:

— Хіба вже не байдуже?

* * *

Решту дня Ліни не було видно. Якщо вона й з’являлася на заняттях, то думала про своє. Вона не прийшла на хімію, де ми писали тест із періодичної системи Менделєєва.

«А., ти не темна. Я б це відчув».

Її не було на історії, де ми інсценували дебати Лінкольна й Дугласа, а містер Лі змушував мене пристати на бік рабовласників. Він точно спробував провчити мене за ще не написану «вільнодумну» самостійну.

«Не давай їм на тебе тиснути. Вони нічого не важать у твоєму житті».

Вона не з’явилася і на занятті з мови жестів, де я показував перед усім класом пісню «Гори-гори, маленька зірко», а решта баскетболістів зловтішалися з цієї сцени.

«Л., я нікуди не зникну, ти ж не можеш отак про мене забути!»

Виявляється, вона могла, і доводила це мені просто зараз.

* * *

По обіді мені урвався терпець. Я дочекався на Ліну після уроку тригонометрії і потягнув її у кінець коридору, кинувши дорогою рюкзак. Потім узяв у долоні її обличчя і підняв ближче до себе.

«Ітане, що ти робиш?»

«Це».

Я притягнув її лице до себе обома руками. Коли наші вуста торкнулися, я відчув, як тепло мого тіла розтоплює Лінин холод, як вона тане в моїх руках, віддаючись тому пориву, що зв’язав нас від самого початку. Ми знову були разом. Ліна кинула книжки і обвила руками мою шию, реагуючи на мій дотик. У мене паморочилось у голові.

Пролунав дзвінок, і Ліна, відсапуючись, відштовхнула мене. Я підняв її збірочку Чарльза Буковскі «Радощі проклятих» і пошарпаний зошит на спіральці. Зошит розсипався на очах, але й далі служив вірну службу, зберігаючи Лінині нотатки останніх місяців.

«Не варто було цього робити».

«Чому? Ти моя дівчина, і я сумую за тобою».

«Ітане, п’ятдесят чотири дні! Це все, що у нас залишилося. І годі вже вдавати, що ми можемо щось змінити — легше прийняти все, як є».

Ліна сказала це так, наче має на увазі не тільки свій день народження. Наче йшлося про всі інші речі, яких нам змінити не до снаги.

Вона відвернулася, але я впіймав її за руку, поки вона не пішла геть. Якщо я правильно зрозумів зміст її слів, то хотів, щоб вона сказала їх мені просто у вічі.

— А., що ти маєш на увазі? — ледь вимовив я.

Ліна відвела погляд.

— Ітане, я знаю, що ти віриш у щасливий кінець, та й