Бернгард Келлерман - Тунель

чубчик зробився яскраво-рудим; Мак ставав справжнім маленьким коногоном. Етель була щаслива. Вона не любила тендітних і вразливих дітей. На її думку, діти мали бути кремезні й міцні, мали вміти щосили кричати, щоб розвивалися легені,— точнісінько, як це робив її маленький Мак. Етель, яка зроду не знала страху, тепер пізнала його. Вона щогодини тремтіла за синочка. В її уяві зринали історії, коли викрадали дітей мільйонерів, калічили їх і осліплювали. Вона звеліла влаштувати на першому поверсі свого будинку, як у банку, обшиту залізом кімнату, де мав спати маленький Мак зі своєю нянькою. Без неї йому не дозволяли виходити з парку. Його супроводжували дві спеціально видресирувані поліцейські собаки, а за околицею на три милі довкруж постійно наглядав приватний детектив. Коли Етель брала сина з собою, з ним до автомобіля сідали двоє до зубів озброєних охоронців. Шофер мав їхати дуже повільно, і якось Етель дала йому ляпаса посеред нью-йоркської вулиці за те, що він допустив швидкість «hundred mile an hour» [92].

Щодня лікар мав оглядати хлопчика, що й так прекрасно ріс і розвивався. Досить було тільки малому кашлянути, як Етель відразу викликала телеграмою фахівця.

Етель скрізь увижалися небезпеки для сина. Вони могли випірнути з моря, і навіть із неба могли спуститися злочинці, щоб украсти її маленького Мака.

У парку був великий луг, що, як висловлювалась Етель, просто запрошував аероплан сісти. Етель звеліла насадити там дерев, щоб будь-який аероплан, який ризикне приземлитися, неминуче розбився вщент.

Етель пожертвувала величезну суму на розбудову лікарні, яку називала «Лікарнею імені Мод Аллан». В усіх п'ятьох тунельних містах вона заснувала найкращі в світі дитячі будинки. Кінець кінцем Етель опинилася майже на грані банкрутства, і старий Ллойд сказав їй: «Етель, будь ощадливіша!»

Місце, де вбили Мод і Едіт, Етель наказала обвести огорожкою і посадила там квітник, не сказавши про це Макові жодного слова. Вона добре знала, що Мак не забув Мод і маленьку Едіт. Іноді вночі Етель чула, як він годинами ходив туди-сюди по кімнаті й тихо розмовляв сам із собою. Знала вона також, що в письмовому столі Мак дбайливо зберігав читаний-перечитаний ним щоденник «Життя моєї маленької доні Едіт і те, що вона казала».

У мертвих свої права, і Етель ніколи не спадало на думку позбавляти їх цих прав.

ЗАКІНЧЕННЯ

Бурильні машини в атлантичних штольнях кришили, розмелювали породу, і передові загони з дня на день наближались один до одного. На останніх тридцятьох кілометрах праця була каторжна. За дві години роботи Аллан мусив платити по десять доларів, бо ніхто не хотів спускатися в «кратер». «Сорочку» на цих ділянках тунелю довелося обвести мережею холодильних труб. Рік тривала жахлива робота, але впоралися і з цією штольнею.

Тунель був готовий. Люди почали його, люди його завершили! Тунель побудували з поту й крові, він поглинув життя майже дев'яти тисяч людей і приніс світові невимовні лиха. Але тепер він був готовий! І ніхто цьому не дивувався.

Через тиждень запрацювала підводна пневматична термінова пошта.

Один видавець запропонував Алланові мільйон доларів за те, що він напише історію тунелю. Аллан відмовився. Він написав тільки дві шпальти для «Геральда».

Аллан не применшував своїх заслуг. Проте він знов і знов підкреслював, що завершити будівництво йому пощастило тільки завдяки таким видатним людям, як Штром, Мюллер, Олін-Мюлленберг, Хоббі, Гарріман, Берман і сотні інших.

«І все ж я мушу визнати,— писав він,— що час мене випередив. Усі мої наземні й підземні машини старіли, і доводилося поступово заміняти їх новими. Застаріли й мої бури, якими я колись пишався. Люди просвердлили Скелясті гори скоріше, ніж це зробив би я. Теплоходи-експреси тепер пропливають від Англії до Нью-Йорка за дві з половиною доби, німецькі гігантські повітряні лайнери перелітають Атлантичний океан за тридцять шість годин. Поки що я швидший від них, і чим вища буде швидкість морських і повітряних суден, тим скоріше бігатимуть мої поїзди! Мені не важко довести швидкість до трьохсот-чотирьохсот кілометрів на годину. До того ж купляти дорогі квитки на швидкісні теплоходи та повітряні судна мають змогу тільки багаті люди. А мої ціни приступні всім. Тунель належить народові, комерсантам, переселенцям. Тепер я можу перевозити щодня по сорок тисяч пасажирів. А через десять років, коли на всіх ділянках тунелю прокладемо другі штольні, можна буде перевозити по вісімдесят-сто тисяч чоловік за день. Через сто років тунель уже не зможе перевозити всіх охочих. Перед синдикатом постане завдання побудувати паралельні штольні, і зробити це буде досить легко й дешево».

І Аллан у своїй статті, написаній просто й невигадливо, оголошував, що рівно через півроку, першого червня, на двадцять шостому році будівництва тунелю він пустить перший поїзд до Європи.

Щоб додержати цього терміну, Аллан підганяв своїх інженерів та робітників до скаженого фінішу. Місяцями з тунелю мчали поїзди з старими рейками та шпалами. Закінчували перевіряти колії для тунельних поїздів, у всіх штольнях провадили випробування. Готували загін машиністів. Для цієї роботи Аллан добирав людей, що звикли до високих швидкостей: авто- і мотогонщиків, авіаторів.

На станціях Біскайської затоки та Мак-Сіті за останні роки виросли, мов міражі, гігантські будівлі: заводи тунельних вагонів. Ці вагони викликали нову сенсацію. Вони були трохи вищі від пульманівських, зате майже вдвічі довші й удвічі ширші. Справжні крейсери, кіль яких спирався на чотири пари здоровенних подвійних коліс і які мали в своєму череві гіроскопи, холодильники, резервуари, кабелі й труби — цілий організм. У вагонах-ресторанах були обладнані чудові зали. (Кінематограф і музика мали скорочувати переїзд тунелем.)

Увесь Нью-Йорк юрмився біля станції Хобокен, щоб прокататися в тих новеньких вагонах — поки що хоч би до Мак-Сіті. А в самих тунельних поїздах всі до одного місця були розписані на перші три місяці вже за багато тижнів наперед. І ось настало перше червня...

Нью-Йорк прикрасили прапори. Лондон, Париж, Берлін, Рим, Відень, Пекін, Токіо, Сідней прикрасили прапори. Весь цивілізований світ відзначав першу поїздку Аллана як усенародне свято.

Аллан мав намір виїхати опівночі й опівночі другого червня (за американським часом) бути в Біскайській затоці. Вже кілька днів спеціальні поїзди з Берліна, Лондона й Парижа йшли до Біскайської затоки, а з усіх великих міст Сполучених Штатів — до Мак-Сіті. Цілі флотилії пароплавів вирушали на Азорські та Бермудські острови. Першого червня з раннього ранку до Мак-Сіті щогодини прибувало по двадцять поїздів, напхом напханих людьми — вони хотіли на власні очі побачити, як перший експрес Америка—Європа шугне в тунель. У великих