Микола Васильович Гоголь - Огненний змій

— Ой, лебідонько моя! Нащо ж тобі чудного цвіту, коли нівроку ти сама красна і гожа як цвіт? У тебе також так є щаслива доля.

— Матусенько, зробіть ми волю та уповіжте за чудний цвіт. Чей я його добуду. Будьте ласкаві, голубонько!

— Чекай же, цікава дитино… Оно, те зілля, раз що дуже далеко шукати й уночі по него йти, а друге — хто його не принесе, той і долю свою віднесе, і більше з нею не побачиться. Затям же, дівонько: я ти вповім, але сли не підеш і не принесеш, то тілько й мала ти долі, небого! — Устромила очі на мене та чекає, що я скажу.

— Бабусю, кажіть лиш, я піду та й принесу.

Стара посмутніла і, мов не чуючи мене, почала шпортатися в якімсь зіллі. Одначе я не полишала її в спокої. Врешті вона сіла на стільчику, піднесла руку до мене та й так говорить:

— Коли ж хочеш, доню, мати чудний цвіт, то йди ж. Як настане новий місяць, тогди вечером уберешся ціла біла — аби іншої й шматочки не було, лиш саме біле платтє. Коли вже переберешся, не бери із собою ніякої меринді, лиш білу хустину у руки. Потому підеш просто ген у той чорний ліс, що його зовуть Сиглою. У Сиглі йди дорогою тою, котра тобі перша прийде на очі й на гадку.

Тота ж дорога заведе тебе сама. У саму північ зайдеш аж на місце… Коли будеш іти дорогою, будуть тебе пуджати усякі блуди, всякі мари, а ти лиш не ставай, не бійся, не обзирайся, а йди своєю дорогою. Буде не раз і страшно… Коли зайдеш аж на облаз гладкий, на велику полянку у самім найтемнішім великолісі, побачиш на середині поляни зіллє високе, як хлоп. Почекай там. За часок учуєш, як лусне чудний цвіт.

Як лусне, бігцем зірви розпалий цвіт рукою через хустину та й додому чимскоріше. У тім цвіту доля буде твоя, у нім сила чудна: що схочеш від того цвіту, удієш і добудеш.

А як вернешся, не діставши цвіту, то, небого! Загирила вже свою долю!

Пішла ж я додому, а вдома мені до нового місяця й робота в руках не держиться, і вночі не спиться.

За тиждень настав і новий місяць. Саме перед святим Іваном. Я нічого не кажу, ба й сестрі навіть ні, лише збираюся на вандрівку поночі. Але мовчки, тихцем. Затямила добре приказ ворожки та й, окрім хустини білої в руку, більше нічого з собою не взяла. Як запало праведне, зійшли зорі, тогди пішла я, а мамі кажу, що до тети зібралась.

Іду ж я, минаю поволі поля і сіножаті, і корчі, і полянки, і лази й образи, та й опинилася край густого темного лісу. Якась доріжчина переді мною, я й пішла нею, куди б не повела. Досі не боялася я, аж поки не зайшла у глибокий ліс. Хоч дрожу майже ціла, але однако йду.

Що ступлю вперед — усе нова мара. Видиться мені, що он за грубою ялицею наставив якийсь збиточний лице блистюче, хитає головою, ніби мене кличе, очиці його світять, як той мишачий огонь. Я підійшла ближче, а він — пропав би! — як ласиця на верх дерева!.. Жах мене бере все більший.

Іду я далі… На гіллястім старім буці поміж росохами і конарями низькими лежить собі, розверся, як у перині, і ногами колише. Люльку курить він, а дує огнем й іскрою з неї, аж видкося доокола. А сам у сукмані, у чоботях, підківками цоркає, а перебендює на буці поміж гіллям, ніби йому там так і вигідно. Мені аж смішно стало; іду далі, а стежка вела попід той самий бук. Раптом той з дерева перед мене на ноги: цуп! Зо страху аж присіла я, та нім натямилась, дивлюсь — нема вже й нічого.

Прийшло ми на гадку, як казала Стасиха: «Не бійся, лиш іди!» Отже, я так і роблю. Йду знову. Передо мною біжить стежка чим раз вужча, тонша, ледве її й виджу. Уже десь мало бути до півночі, коли чую — щось заводить, аж розпадається. По цілому лісі відзивається стома голосами. Я повільніше йду, а все, що ближче, чую, ніби дітвак чого плаче. «Ей, то мара знову якась», — подумала та й прискоряю. Аж ту мене лап щось за запаску, я заляклася, мало не застигну.

Якась приблуда мала, ледве шо лиш виджу, коло мене, держиться мене і ніби просить чого. Дивиться на мене так пильно, а ручками вгору тягнеться. Неначе взимі по мені мороз пішов, не можу ні поступитися, ні слова марного речи.

Очуняла я знову трохи, див’ю, а мале росте, чимраз, то вище, уже мені понад головою, ба верх ялиць високих досягає… Та й от згори ніби за мною шукає великою довитою рукою, уже от-от мене схопить. Мені щось і мову й ум взяло. Нема рятунку, думаю…

Не знаю сама, нині й не згадаю, як оио сталося, що яла я нараз утікати. Куди і як я утікала, уже не тямлю, помежи тісні гущаки несло мною, як вітрами. А за мною хтось гнав, ломлячи патиччя по землі і сміявся лукаво: «ха! — ха-ха! — угу! — угу!»

Упівнежива, подерта, бігла я до самої зорі ранньої наполошена нечистим, та аж зупинилася на якійсь пустополиці…

Ми, дітвора, думали, що еще буде далі розказувати тітка, но она, небога, лише сльози з очей утирала та мовчала.

— Та що потому діяли ви, тіточко?

— Говори до вас… — відказала тета якось уже прикро — Що? Нічо!.. Ковиріла я десь зо два роки по тій вандрівці, мара взяла й долю мою. А лукава Стасиха, от як несамовита ворожка, ще було й сміється з мене, що далася марі одігнати.

Володимир Росковшенко

Народився в сім’ї українського письменника Івана Росковшенка (1809-1889), який відомий як автор кількох підробок під народні думи. В. Росковшенко писав фантастичні оповідання в гоголівському стилі. З його творів вдалося виявити повісті «Чаровница» («Беседа», 1872, № 9), «Маруся» («Русский Вестник», 1867, № 5) та цикл з двох оповідань «Из малороссийских преданий» («Русский Вестник», 1867, № 2).

Оповідання «Шапка» та «Орендатор» подаються в перекладі з російської за журналом «Русский Вестник», 1867, № 2.

ШАПКА[9]

Село Високе, як сливе усі села в Україні, лежало в