Василь Зима - Ukrainian dream «Последний заговор»

вони багато говорили, але користі від тих розмов не було ніякої. Президент мовчав. У його канцелярії день і ніч працювали кращі уми, писали варіанти виходу з цієї ситуації з максимальним збереженням позицій і рейтингів президента, прогнозисти моделювали тисячі можливих варіантів розвитку подій, аналітики радили Мащенкові зробити і так і інак, а іміджмейкери наперебій пропонували вийти в прямий ефір і звернутися до народу з відозвою. Президент мовчав. Він лежав удома на великому шкіряному дивані й мовчки терпів страшний біль, і фізичний, і моральний. Щогодини йому ставало гірше, і зробити бодай щось вітчизняні ескулапи не могли. Вони кололи різні препарати, які послаблювали больові відчуття, а врешті зійшлися на думці, що Мащенку треба їхати за кордон. Але тут стали в позу його радники і спонсори: вони поставили єдину умову — він має звернутися до народу, а ще краще — провести масштабну прес-конференцію для місцевої та закордонної преси. Максим Галаган, близький друг, кум і соратник Мащенка, приїхав до нього на дачу пізно ввечері і, сівши навпроти друга, довго дивився йому в очі, а потім тихо промовив:

— Андрію, ти чуєш мене?

— Так, — скривився від болю й підняв руку, — я тебе чую, — узяв із табуретки, яка стояла біля дивана, воду та підніс до уст.

— Я б цю сволоту Герцеля порішив.

— До чого тут він? Не він, це б зробив хтось іншій. Все було сплановано, Максиме, і ти це знаєш не гірше за мене. За цим стоїть Ерлюк, а хто його тримає за яйця, тобі не треба говорити, — зробив кілька ковтків і затих.

— Вони вкрали в нас час. Ще день-два, і ми б вигадали, як подати людям цю інформацію. Ерлюк змусив нас відігруватися й виправдуватися. Адже всі думають, що ми свідомо приховували правду. Так виходить, що ми брехуни.

— Максиме, коли вибори? — повернув до нього головуй облизав пошерхлі губи.

— За рік.

— Тепер вони будуть значно раніше. І повір мені, це тільки початок. Хіба ти не розумієш? Вони просто прибрали мене з дороги й максимально наблизили бажану мить. Ерлюк добре розуміє, що, протримайся я при владі ще рік, він утратить усі свої заводи та підприємства в Україні, а з ним — і його хазяї. Я тільки не думав, що вони завдадуть удару так швидко.

— Андрію, якщо тебе послухати, — устав із крісла і ступив кілька кроків, підійшов до столу, — то може здатися, що ти вже склав зброю. Ти не хочеш боротися?

— Я мав розмову з тим завлабораторії, Шавло його прізвище, чи як? Так от, — дивився в стелю і говорив тихо, було видно, що йому важко вимовляти ці слова, — він мене попередив: подолати цю хворобу неможливо. Те, чим мене інфікували, має всі ознаки хвороби Хансена, але це щось зовсім інше. Він запевнив, що подібне бачить уперше. Жити мені залишилося кілька тижнів або ще менше. Я не казав про це нікому: ані тобі, ані рідним, і ти їм не кажи, я не хочу зайвих сліз. Я лідер, і помирати мушу як лідер. Мене зараз цікавить зовсім інше — що буде після мене.

— Не кажи цього, Андрію, відвеземо тебе в Ізраїль, і там вилікують, я знаю, там вилікують, — запалив цигарку, потім кинувся був гасити, він знав, що президент не любить, коли палять у його присутності.

— Пали собі, мені байдуже, — помовчав. — Вони мають кандидата на моє місце, Ян Урманіс, віце-прем'єр. Я знаю більше: він і кілька людей, лояльних до нього і Ерлюка, зберуться сьогодні вночі на дачі в Мирческу, це недалеко від Києва. Там буде Оргус, ти знаєш Оргуса. Він запише на плівку все, про що там говоритимуть. І повір, коли я одержу цю плівку, у мене стане на один убивчий козир більше. І коли я піду цією картою, от вони здивуються, — засміявся й раптово стих. — Під ними все: парламент, Кабмін, силовики, у мене — хіба армія й «Альфа». Оце і все, що я маю. Преса також не моя. Хіба там один канал та дві газети. Так що йди спати, Максиме, завтра зранку Оргус привезе плівки, і я почну війну за мою, за нашу країну. І в такій війні можна буде й померти, у такій війні не страшно померти, а отак, ні за що і не знаючи, що буде після тебе, не завдавши жодного удару, — ні, так лідери не повинні вмирати. Все, я хочу спати, йди. — Мащенко накрився ковдрою і вимкнув світло, Максим Галаган тихо вийшов із кімнати і, попрощавшись зі схвильованою дружиною, сів у авто й помчав до Києва. Була друга ночі, і до цього вирішального ранку залишалося всього якихось кілька годин.

Андрій Мащенко добре чув, як грюкнули вхідні двері і чорний «бентлі» виїхав із двору. Він злукавив, коли сказав, що хоче спати, сон утік від нього кілька днів тому, і відтоді він зовсім не спав. Біль і думи змушували просто так лежати на дивані, ходити кімнатою, гуляти садом, брати ручку й папір і писати, багато писати. Мащенко був бійцем. Таким, якими й мають бути справжні бійці: бити першим, мовчати, коли болить, падаючи, вставати знову і вгризатися в горлянку супротивникові, коли той хай на мить, але втратить пильність і випустить тебе з поля зору. Трохи вайлуватий на вигляд, із відкритим українським обличчям, ясним і хитруватим поглядом, він нагадував довженківських героїв. Схильний до самозаглиблення, любитель етнокультури, риболовлі і футболу, він завжди змушував своїх опонентів помилятися, вважаючи його тюхтієм, якого можна легко обманути. Потім, щоправда, вони кусали лікті й дивилися на нього знизу вгору, тихо просячи про помилування. А він милував, він не любив убивати. Щоправда, піднявши тих, кого сам кинув на ринг, він ніколи їм не довіряв, він просто слухав і робив усе по-своєму. Друзі? У нього не було друзів. Максим Галаган? Грошовий мішок. Мащенко знав, він і подібні до нього соратники вже видирають один одному очі, сподіваючись вирвати булаву з його рук. Президент знав, що Галаган чекав від нього ствердного «так» на пропозицію підтримати саме його на майбутніх виборах. Адже підтримка Мащенка багато б що дала. Його рейтинги зашкалювали, а особливо після реприватизації та публічного покарання деяких олігархів, підвищення рівня соціальних виплат і показової боротьби з корупцією у вузах і держустановах — на нього буквально молилися. Втім, — і тепер президент це зрозумів, — у цій своїй боротьбі він завжди залишався одним у полі воїном. Соратники та опоненти домовлялися за його спинами й чекали,