Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

що прощає нас, і, може, особливо нема чого й прощати — іншого від хлопчаків чекати не випадає, всі вони ще ті бешкетники, наскільки вона знає; і якщо цього разу нічого поганого не сталось, то треба не хвилюватись чи сердитися за те, що було і минуло, а дякувати Богу, що ми живі, здорові, й нікуди не зникли. Вона поцілувала мене, погладила по голові, а тоді задумалась і стала якась сумна — і раптом злякано здригнулась:

— Господи помилуй, ніч на дворі, а Сіда досі немає! Куди він міг подітись?

Бачу — для мене гарна нагода, підхопився і кажу:

— Я збігаю до міста, пошукаю його.

— От якраз цього робити не треба, — каже тітонька. — Залишайся вдома. Досить і того, що один десь зник. Якщо він до вечері не повернеться, поїде твій дядько.

Але до вечері Том, звісно, не повернувся, і дядько поїхав до міста відразу, як тільки всі встали з-за столу.

Близько десятої години він повернувся, трохи стривожений — навіть слідів Тома знайти не вдалося. Тітонька Саллі дуже перелякалась, а дядько сказав, що поки рано горювати, мовляв, на те вони й хлопчаки, щоб шукати пригод; один повернувся, і другий до ранку повернеться живий і здоровий. Але вона сказала, що не буде лягати, а почекає його, і свічку не гаситиме, щоб йому було видно. А потім, коли я ліг у ліжко, вона піднялась до мене зі своєю свічкою, вкрила мене і взагалі клопоталась, наче рідна мати. Мені аж совісно стало, я в очі їй подивитись не міг, а вона сіла до мене на ліжко і довго зі мною розмовляла: усе повторювала, який хороший хлопчик наш Сід, і ніяк не могла про нього наговоритись, весь час мене перепитувала, як я гадаю: чи не заблукав він, чи не поранений, чи не потонув?… А може, лежить у цю саму хвилину десь покалічений чи вбитий, а вона навіть не знає, де він… Тут у тітоньки закапали сльози, а я їй усе повторяю, що нічого з Сідом не сталось і на ранок він, певно, повернеться додому; а вона мене то погладить по руці, то поцілує, просить повторити це ще раз і ще, бо їй від цього легше, — дуже вже вона хвилюється. А коли вона виходила, то поглянула мені в очі так пильно, ласкаво і каже:

— Двері я не зачинятиму, Томе. Звісно, є і вікно, і громовідвід, але ж ти мене послухаєшся — нікуди не підеш? Заради мене!

І хоч як мені хотілося втекти, дізнатись, що там із Томом (я так і збирався зробити), але після цих слів не зміг піти. Навіть за півцарства.

Тітонька Саллі все не йшла у мене з голови, і Том теж, так що спав я дуже погано. Двічі спускався вночі по громовідводу, обходив будинок довкола і бачив, що вона все сидить біля вікна, дивиться на дорогу і плаче, а біля неї свічка; мені дуже хотілося щось для неї зробити, тільки нічого не можна було. Думаю, хоча б поклянусь, що ніколи більше не буду її засмучувати. А третього разу я прокинувся на світанку, спустився вниз; бачу — тітонька Саллі сидить там само, і свічка в неї догорає, а вона опустила свою голову на руку — і спить.

Розділ XLII

Перед сніданком старий знову поїхав до міста, але так і не знайшов Тома; і вони сиділи з тітонькою Саллі за столиком замислені й мовчали, й вигляд у них був засмучений. Вони нічого не їли, і кава холонула в їхніх чашках.

Раптом старий каже:

— Я віддав тобі листа чи ні?

— Якого листа?

— Того, що я отримав учора на пошті?

— Ні, ти мені ніякого листа не віддавав.

— Певно, забув.

І почав ритися в кишенях, а тоді згадав, куди його поклав, пішов і приніс — і віддав їй. А вона й каже:

— Та це ж із Сент-Пітерсберга від сестри!

Я вирішив, що мені буде корисно знову погуляти, але не міг примусити себе зрушити з місця. І раптом… не встигла вона відкрити конверт, як кинула його й вибігла з кімнати — щось побачила. І я теж побачив: Тома Сойєра на носилках, і старенького лікаря, і Джима, досі в тій же ситцевій сукні, зі зв’язаними за спиною руками, і ще багато народу. Я хутенько засунув листа під першу річ, яка потрапила на очі, й теж побіг. Тітонька Саллі кинулась до Тома, заплакала і примовляє:

— Він помер, помер, я знаю, що помер!

А Том повернув голову трохи набік і щось бурмоче: одразу видно — не при пам’яті; тітонька сплеснула руками і каже:

— Він живий, слава Богу! Поки що досить і цього.

Поцілувала його на ходу і побігла в будинок — готувати йому постіль, ходу роздаючи накази неграм і всім іншим, та ще й так швидко, що ледве язик устигав повертатись.

Я пішов за натовпом — подивитись, що будуть робити з Джимом, а старенький лікар і дядько Сайлас пішли за Томом до кімнати. Всі ці фермери були дуже сердиті, а дехто навіть підбурював повісити Джима, в науку всім тутешнім неграм, щоб вони боялися втікати, як утік Джим: влаштував такий переполох, та ще й стільки часу змусив боятися цілу сім’ю. А інші заперечували: мовляв, не треба його вішати, зовсім це ні до чого. Негр не наш, будь-якої миті може з’явитися його хазяїн, і тоді примусить за нього заплатити. Це трохи остудило запал решти: зазвичай саме тим людям, яким найбільше хочеться повісити негра, коли його спіймали, найменше хочеться платити, коли забава закінчується.

Вони довго лаяли Джима і навіть дали йому кілька гарних стусанів; а Джим усе мовчав і ніяк не показував, що мене знає. А вони відвели його до того ж сараю, перевдягнули в старий одяг і знову посадили на ланцюг, але цього разу прикували вже не до ліжка, а до кільця, яке вгвинтили у нижню колоду в стіні. Руки йому теж скували, і обидві ноги, і звеліли посадити його на хліб і воду, доки не приїде його господар, а якщо не приїде, то до того часу, доки його не продадуть із аукціону. Потім вони засипали землею наш підкоп, і звеліли двом фермерам із рушницями стерегти сарай вночі, а вдень прив’язувати біля дверей бульдога. Потому, коли вони вже закінчили всі ці справи, почали лаяли Джима просто так, аби щось робити; аж