Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

ваш негр несповна розуму. Кажу сестрі Демрел: «А що я вам казала, сестро Демрел? Він же несповна розуму — так і сказала, цими самими словами: ви всі мене чули, — він несповна розуму, це з усього видно. Узяти хоча б те жорно, — і спробуйте мене переконати, що це не так! Щоб людина при своєму розумі оце таке робила? Шкрябала різні дурниці на жорні? З чого б то? — кажу. — Тут такий-то розірвав своє серце, а тут такий-то мучився тридцять сім років і так далі, позашлюбний син якогось Людовіка… забула, як його прізвище… якась нісенітниця! Зовсім здурів!» Так із самого початку і говорила, і потім говорила, і зараз кажу, і завжди буду казати: цей негр таки божевільний, чистий Навуходоносор, кажу…

— А драбина з ганчір’я, сестро Гочкіс! — перебила стара Демрел. — Нащо вона йому знадобилась, хтось мені може сказати?

— Ось це саме я і говорила щойно сестрі Оттербек, вона може підтвердити. «А мотузяна драбинка?» — запитує вона. А я кажу: «Так отож, нащо вона йому?» — кажу. А сестра Оттербек і каже…

— Але цікаво все ж таки, як це жорно туди потрапило? І хто прокопав цю дірку? І хто…

— Ось саме це я і кажу, брате Пенрод! Я щойно от що говорила… передайте-но мені блюдечко з патокою… щойно от що я говорила сестрі Данлеп, от буквально хвилинку тому! «Як же він примудрився затягнути туди жорно?» — кажу. А вона мені: «І без жодної допомоги, зауважте, ніхто ж не допомагав!» А я їй: «Та що ви, без допомоги тут не впоратись, — кажу, — тут явно хтось допомагав, та ще й не один. Цьому негру чоловік зо двадцять допомагали, — кажу. — Та якби я могла, я б тут усіх негрів відшмагала б, усіх до єдиного, й дізналася б, хто це зробив, — кажу. — Та мало того…»

— Ви кажете — чоловік зо двадцять! Та тут і сорок не впоралися б. Ви тільки подивіться: і пилка з ножа зроблена, і різні штуковини, а скільки ж із цим усім мороки! Щоб такою пилкою ніжку ліжка відпиляти — це десятьом треба цілий тиждень возитись. А негра на ліжку бачили? Із соломи зроблений. А чи бачили ви…

— І не кажіть, брате Хайтауер! Я ось щойно це саме казала брату Фелпсу. Він каже: «Ну, що ви про це думаєте, сестро Гочкіс? Про що саме?» — кажу. «Про цю ніжку: невже її можна було перепиляти?» — відповідає. «Що думаю? Не могла ж вона сама відвалитись, — кажу, — значить, хтось її таки перепиляв. Ось така моя думка, а там думайте, що собі захочете, — кажу, — а тільки хто думає інакше, то нехай собі думає, ось і все». Кажу сестрі Данлеп: «Ось так…»

— Та цих негрів тут, певно, цілий будинок зібрався, і не менш як місяць їм треба було ночами працювати, щоб усе це зробити, сестро Фелпс. От взяти, наприклад, цю сорочку — вся покрита таємними африканськими письменами, і все до останнього значка кров’ю намальовано! Певно, ціла банда тут заправляла, та ще й стільки часу! Я б дав цілий долар, або навіть два, аби тільки мені все це розібрали та прочитали; а тих негрів, які це писали, відшмагав би, як годиться…

— Ви кажете — йому допомагали, брате Марплз! Ще б не допомагали! Якби ви у нас пожили в цей час, самі побачили б. А скільки всього вони в нас поцупили, — ну чисто все тягнули, що тільки під руку підвернеться! І зауважте — ми весь час жили тут. Цю сорочку поцупили просто із мотузки. А простирадло, з якого в них зроблена драбинка, вони крали вже й не пригадаю скільки разів! А борошно, свічки, а свічники, а стару сковорідку — хіба ж я тепер все пригадаю? А моя нова ситцева сукня! Ми ж бо із Сайласом, Томом і Сідом день і ніч за ними стежили, я вам уже казала, але так нічого і не вистежили. В останню мить — хто б міг подумати! — втекли у нас під носом, обдурили нас, і не лише нас, а ще й цілу банду з індіанської території, і втекли собі з цим самим негром, — а за ними ж по п’ятах гналися шістнадцять чоловіків та двадцять два собаки! Хіба якісь чорти могли так спритно впоратись, та й то навряд. По-моєму, це й були чорти; ви ж знаєте наших собак — дуже хороші собаки, кращих ні в кого немає, — то вони навіть слід не змогли взяти жодного разу! От і поясніть мені хто-не-будь, у чому тут справа, якщо зможете!

— Так, це, знаєте…

— Боже мій, я ніколи б…

— Господи, помилуй, не хотів би я…

— Домашні злодії, та ще й…

— Я б у такому будинку побоялася жити, хай Бог милує!

— Побоялися б жити! Я й сама боялась — і заснути, і прокидатись боялась, і сісти, і лягти, сестро Ріджвей! Як вони тільки не вкрали… Можете собі уявити, як мене тіпало від страху вчора, коли вже діло пішло до півночі! Ось вам Бог свідок, я вже почала боятися, щоб вони дітей не покрали. Ось до чого дожилась, останній розум розгубила! Зараз, удень, все це здається дурницею, а тоді думаю: як це мої бідолашні Том із Сідом сплять там нагорі одні в кімнаті? І, Господь свідок, так розхвилювалася, що потихеньку піднялась нагору і замкнула їх на ключ! Отак взяла і замкнула. І кожен на моєму місці замкнув би. Бо, знаєте, коли так боїшся — чим далі, тим гірше, стає тільки страшніше, в голові все плутається, — ось і робиш всілякі дурниці! Думаєш: от якби я була хлопчиком і залишалась одна в кімнаті, а двері не замкнені…

Тітонька Саллі замовкла і нібито задумалась, а тоді повільно повернулася в мій бік і подивилась на мене; в цьому місці я підвівся і вийшов прогулятися. Кажу собі: «Я, мабуть, краще зможу пояснити, чому сьогодні вранці нас не виявилося в кімнаті, якщо кудись відійду і подумаю, як викрутитись». Так і зробив. Але далеко не відходив, бо, думаю, ще пошле когось за мною. Згодом, коли гості вже розійшлися, я до неї підійшов і розказав, що нас із Сідом розбудили стрілянина та шум; нам захотілося подивитись, що сталось, а двері були замкнені, отож ми спустилися громовідводом, обидва трохи забились і більше ніколи так не будемо робити. Ну, а далі я їй розказав усе те, що розповідав дядьку Сайласу, і вона сказала,