Люко Дашвар - На запах м’яса

не бувало раніше. Значить, він теж тепер новий? Пробачити? Пробачити й забути?…

Майка відчуває невтримний дикий опір, перемішаний із пульсуючим жаданням. Пнеться підхопитися рвучко, та на литках Андрієві гарячі долоні – заважають, стримують: падає навколішки поряд із ним.

– Не барися… – глухо наказує раптом, та чекати несила: сама… Штовхає Андрія на підлогу: вкриває власним тілом, не стогне – шипить злою кішкою, припадає до хлопцевої шиї так міцно, що він здається – обіймає дівоче тіло, притискає до себе.

– Ще… Ще! – зриває з Майки одяг, намагається опанувати ситуацію, перевернути дівчину на спину, володарювати на нею.

Вона раптом підкорюється – падає на спину: розкинула руки, очі в стелю – бери! Андрій не відчуває нюансів Майчиного настрою. Бере… Невтримна близькість перетворює дику кішку на безпомічне кошенятко: леститься, обціловує, муркоче, припадає до Андрієвих білих ступень і так застигає. Ні! Нічого не змінилося… Світ зник, розтанули плани про помсту. Тільки Андрій… Пити його – не відриватися, не насититися ніколи. Йому ж здорова потрібна? Так Майка тепер здорова! Хворобу вбила. І дитя…

Несподіваний дзвінок – наче з паралельних вимірів. Майка дотягується до мобільного. Дідько, Вітка…

– Гілю, за півгодини буду. Стирила пляшку віскаря. Нап’ємося в зюзю.

– Вітко, ти… до себе сьогодні їдь. У мене… мужчина.

– А я свого випхала, коли ти в мене під дверями подихала, – психонула Вітка.

– Ти ж не подихаєш!

Майка жбурляє мобільний світ за очі, та збудження зникає. Події недалекого минулого обступають – крізь них і Андрія не роздивитися. Майка підводиться, суне до вітальні – гола, знічена. Андрій доганяє її біля вікна.

– Рито… Дівчинко моя єдина… – Обіймає ніжно.

– Ти… Руською пахнеш! – шепоче приголомшено. І не бреше ж! Тхне їй зрадою… Вирвою!

Андрій напружується.

– Про минуле – ані слова. Нащо?…

– Так… Тільки про майбутнє… – видушує Майка. «Усе змінилося, – б’є в мізки. – Обставини й події, а він не змінився. Не бажає. Легкий… Такий легкий! Чи плаче коли-небудь?»

– Кави звариш? – шепоче Андрій Майці на вушко.

Їй здається: то не слова – вітер. Дмухнув на Майку, підхопив, наче вона легка пір’їнка, – відлітає від Андрія все далі, далі…

– Залишайся сьогодні… – Майка чіпляється за слова, жене вітер.

– Звісно, – усміхається Андрій. – Завтра зранку замовимо твою улюблену лазанью…

– Завтра з коханцем снідаю, – бреше безбожно. – Ти… другий у черзі. – Усміхається Андрієві: вона теж спробує стати легкою. Заради нього.

Андрій застигає лише на мить: здивовано вигинає вуста, брови злітають. Відступає на крок, розмахується – коротко й сильно лупить Майку по щоці. А на!

Майка відлітає до балкона. Сльози студять червону щоку.

– Ти… – Слова губляться, застрягають у роті.

Андрій уже оговтався. Голий, спокійний – суне на Майку, в очах сама прикрість.

– Рито, Рито… Ну якого кривого ти вирішила, що зі мною так можна?

Андрієва рука тягнеться до Майчиної шиї. Стискає немилосердно.

– Спробуємо садо-мазо наостанок?…

– З Руською пробуй! – Майка намацує ручку балконних дверей, розчахує.

– Дарма я Руслані не вірив. А попереджала ж: «Не зв’язуйся з тупою міщанкою!» – Андрій сильніше стискає тоненьку дівочу шию.

– Хаусе… – відчайдушно хрипить Майка.

Як просто виявити дійсне лице людини. Варто лише повернути її тим лицем до природи. До Хауса, наприклад.

Андрій злякався. Побачив за метр від себе холодні жовті очі, забув про садо-мазо.

– Забери тварюку! – Закляк, ворухнутися боявся.

Хаус ніби розумів – про нього мова: зашипів, вигнув спину, закружляв навколо голого «англійця».

– Рито… Ну, все! Давай без образ! Зачини чудовисько, і я просто піду.

– Рита… померла… – Гола Майка скрутилася на підлозі біля балкона. Сльози по щоках на груди – бам, бам…

– Ну, тим більш! За що боротися?… – Андрій ступає обережний крок до дверей. – Ти гніваєшся? Дарма… Життя прекрасне. Може, ще колись перетнемося… – Ще крок.

– Нащо ти мені? Ти не поплазуєш за мною, коли тобі переб’ють ноги.

– Господи, яка маячня! Ми ж цивілізовані люди… – Уже біля дверей. Певно, радіє, що одежина в передпокої на підлозі валяється. – Я ж не звалюю на тебе свої проблеми! А ти… – Андрій прослизає до передпокою, щільно зачиняє за собою двері. – А ти – сіра провінційна миша! Вічна любов, купа дітей і кури на городі! – чує Майка з-за дверей. – Нащо ти тут? Однаково не усвідомиш, у чому кайф життя! Я намагався тобі пояснити, та ти безнадійна…

Лють підхоплює Майку з підлоги. Тремтить, волає щосили:

– Хаусе! Вбий його!

Розчахує двері до передпокою, та Андрія вже нема. Чути, як на майданчику відчиняються двері ліфта – втік! Майка безпорадно озирається до Хауса: кіт витягує шию, нюхає повітря, що воно лине з коридору.

– Гуляти хочеш? – бурмоче безпорадно. – Вибач… Не сьогодні!

Гола на постіль лягла. Спала не спала – неділя настала. Сповзла з ліжка – у роті, у голові, у душі гірко. Ображена гідність втішала, як могла: «Чого журишся? Помстилася врешті – і Вирві, і Андрієві». Та в Майчиних вухах і досі Андрієві прикрі слова: «Міщанка! Любов, діти, кури…» А що поганого? Любов, діти… І щоби грошей – кури не клюють! Так і стане! Захлинетеся заздрісною слиною. Майка спочатку – шанс, шанс! – грошей нагребе до біса, а вже з ними і справжню любов відшукає, і дітей заведе. Наївний Санджив казав: «Шукай себе». А їй кого шукати? Вона – хто? Доня, Гілка, Еліза, Рита, Ілюзія, дитина, юна пані, Маня?… Чому люди бачать у ній когось іншого, наче самої Майки нема? Може, її насправді немає? От і малювати вона ніколи не вміла! Лише перемальовувати! За все життя тільки того й змогла сама намалювати, що маків на печі і круків на стелі! Може, то доля така – вибрати личину, у ній далі життям сунути? Доня? Гілка? Еліза? Рита? Ілюзія? Дитина? Юна пані?

– Маня… – усміхнулася розчулено.

Серце шепоче: «Толя…» А як повернувся? Чекає, а вона…

Згадка про кульгавого приносить у задимлений викидами Київ свіжий вітер. Майка кидає Хаусу замороженої курятини з холодильника.

– Їж швидко, на Лупин хутір поїдемо!

Кіт із відразою обнюхує курячу ніжку, суне на балкон, на помаранчевий Сандживів рюкзак, на якому тільки й лежить тепер. Майка спостерігає за котом роздратовано. Знову викобелюється! От хай і сидить на балконі! Нащо його за собою тягати? Втече ще на луки…

Зачинила балконні двері, вдягалася гарячково, наче кульгавий уже чекав на хуторі тільки для того, аби виплакалася йому, пожалілася…

Капулетців дісталася опівдні. Зупинила перед селом «тойоту». Наділа на ніс сонцезахисні окуляри, посунула потроху, та ховатися було зайве – порожньою сільською вулицею бігав лише відгодований рудий