Сельма Лагерлеф - Сага про Єсту Берлінга

ми, любив твої гроші не менше за тебе саму. Та потім ти вернулась, принесла радість, у наш дім, ласкава, терпляча, сильна й добра. Ти оточила нас своєю любов’ю, Анно, зробила щасливими, і ми, бідні люди, схилились тобі до ніг.

А все ж таки, все ж краще б ти не поверталася. Тоді мені не треба було б просити бога вкорочувати віку моєму синові.

Тоді, на різдво, він би ще витримав розлуку з тобою, але пізнавши тебе таку, як ти стала, не мав би вже сили жити без тебе.

Хоч нині ти, Анно, йшла за труною мого сина в шлюбному вбранні, та якби він жив, ти б ніколи не стала з ним під вінець у церкві Бру, бо ти не кохала його.

Я бачила, що ти повернулася просто з жалощів, щоб полегшити нашу гірку долю. Ти його не кохала. Я знаю, що таке кохання, й розумію, коли воно є, а коли його нема.

І тоді я подумала: «Хай краще господь забере мого сина, поки йому з очей не спала полуда!»

О, якби ти кохала його! Або якби була не верталася й не полегшувала нам життя, коли не любила його! Я знаю свій обов’язок. Якби він не помер, мені довелося б сказати йому, що ти його не кохаєш і що одружуєшся тільки з милосердя. Мені довелося б присилувати його вернути тобі волю, і тоді б він довіку не мав щастя. Тому я й просила бога, щоб він помер і мені не довелося порушувати спокій його душі. Тому я раділа, як у нього западалися щоки, тішилась, як йому хрипіло в грудях, тремтіла з ляку, що смерть не зможе доконати свого діла.

Вона замовкла і чекала на відповідь. Та Анна Шернгек не могла говорити, вона ще дослухалася до голосів, що бриніли в глибині її душі.

— О, які щасливі ті, що можуть оплакувати своїх померлих, проливати сльози за ними! — розпачливо вигукнула капітаниха. — А мені доводиться стояти над могилою свого сина з сухими очима й радіти його смерті. Ох, яка я нещасна!

Анна Шернгек міцно притисла руки до грудей. Їй згадалася зимова ніч, коли вона заприсягнулася своїм молодим коханням, що буде цим бідним людям опорою та втіхою, і затремтіла. Невже надаремне, невже бог не прийняв її жертви? Невже все обернулося на прокляття?

А може, бог поблагословив би її жертву, якби вона віддала геть усе, може, тоді дозволив би їй приносити людям. втіху і щастя, допомагати їм?

— Що треба, щоб ви могли оплакувати свого сина? — запитала вона.

— Треба, щоб я перестала вірити своїм старечим очам. Коли б я переконалася, що ти кохаєш мого сина, то журилася б, що він помер.

Тоді Анна підвелася, очі її горіли екстазом. Вона зірвала з себе шлюбний серпанок і розстелила його на могилі, скинула вінець і поклала біля серпанка.

— Бачите, як я його кохаю! Я дарую йому свій вінець і серпанок. Я вінчаюся з ним і ніколи вже не належатиму іншому.

Капітаниха також підвелася. Хвилину вона стояла мовчки, тіло її тремтіло, обличчя болісно скривилося, і ось нарешті з очей потекли сльози, гіркі сльози.

Моя бліда посестра, смерть-визволителька, скинулась, побачивши ті сльози. Отже, й тут не зустріли її радісно, й тут не тішилися від щирого серця з її появи.

Вона насунула каптур низько на очі, нечутно злізла з цвинтарного муру й зникла між полукіпками в полі.

Розділ двадцять дев’ятий

ПОСУХА

Якщо мертві речі вміють любити, якщо земля й вода відрізняють приятелів від ворогів, то я хотіла б здобути їхню любов. Хотіла б, щоб зелена земля не відчувала тягаря моєї ходи, щоб простила мені, що через мене її крають плугом і бороною, щоб радо прийняла в своє лоно моє мертве тіло. Хотіла б, щоб вода, чиє блискуче свічадо порють мої весла, була така терпляча до мене, як мати до непосидющої дитини, що вилазить їй на коліна й мне святкову сукню. Я хотіла б приятелювати з чистим повітрям, що тремтить над блакитними горами, з ясним сонечком і прекрасними зірками. Бо мені часто здається, що мертві речі почувають і страждають разом з живими. Між ними і нами немає такої великої різниці, як собі думають люди. Чи знайдеться в світі хоч одна порошинка, що не була б уже в круговороті життя? Чи порох, що здіймається на дорозі, не був колись м’якенькою косою або лагідними, ніжними руками? Чи вода в колії від коліс не була колись кров’ю, що текла в неспокійному серці?

У мертвих речах живе ще душа. Що вона чує в своєму сні без видив? Божий голос напевне чує. Але чи доходить до неї людський голос?

О люди наших днів, хіба ви не помічаєте цього? Коли неспокій та ненависть сповнюють землю, мертві речі також страждають. Хвилі тоді стають дикі й жадібні, мов розбійники, а земля скупа, мов скнара. Та лихо тому, через кого зітхають ліси й плачуть гори.

Усім дався взнаки той рік, коли в Екебю господарювали кавалери. Здавалося, що людська тривога передалася й незворушним мертвим речам. Як мені змалювати ту пошесть, що ширилась по цілому Вермланді? Чи кавалери стали якимись місцевими богами, що все надихали своїм духом? Авантурницьким, безтурботним, шаленим духом.

Світ би зачудувався, коли б оповісти про все, що зайшло того року на берегах Левену. Прокидалося давнє кохання і спалахувало нове. Розгорялася давня зненависть, і довго виношувана жадоба помсти ловила свою жертву. Всі жадібно ганялися за насолодами: танцями, забавами, картами й пиятиками. Виявилося все те, що досі ховалося глибоко в душі.

Та пошесть ширилася з Екебю. Найперше вона перекинулась на рудні й маєтки, доводячи людей до горя й до гріха. Ще якось можна дослідити, що робилося по. великих маєтках, бо старі люди зберегли спогади про ті події, але що ми знаємо про те, як пошесть ширилася в народі? Одначе нема сумніву, що неспокій ішов від села до села, від хати до хати. Прихована розпуста безсоромно виходила на люди, маленька розколина між чоловіком і жінкою переростала в провалля, і навіть велика цнота й сильна воля, що звичайно тримаються в затінку, показували свою потугу. Бо не все, що діялось, було погане, але часи настали такі, що інколи добро робило не менше спустошення, ніж зло. Так, як у велику бурю в лісі, коли одне дерево ламає інше, одна смерека тягне за собою другу, і навіть