Пітер Хьог - Тиша

Він почув Максиміліанів голос. Голос донісся до нього крізь тридцять років. Молодий голос, немов час — лише акустичний фільтр, який ми ставимо, щоб не стикатися з тим фактом, що всі звуки наявні завжди і скрізь. У Максиміліанових словах він чув діалектне забарвлення — батькове дитинство минуло в Тендері. «Я вирішив, що, як у мене колись буде дитина, я не будитиму її вночі. Я віднесу її на руках із фургона в ліжко».

Вулиця Люнґбювай кінчилася, вони перетнули круглу площу Вібенсхус.

Він звернувся до двох спин перед собою, притискаючи хустинку до рота і давлячись слізьми.

— Ми даємо вічні обітниці, — почав він. — Стаючи черницями. Цілковитий послух. Ніякої власності. Ніякої сексуальності. Останнє — найгірше. Ось чому я плачу. Уявіть собі моє становище. Жінка, якій трохи за тридцять. Повна життєвих сил.

Спини перед ним застигли, неначе спинномозкова рідина почала коагулювати.

— Люди поза монастирем нас не розуміють. Ви знаєте вульгарні історії про черниць і матросів. Усе це неправда. Насправді про що ми мріємо, лежачи на твердому матраці, поклавши руки на ковдру, — так це про двох ставних поліцейських.

Звучання їхнє стало мерхнути, як у тих, хто ось-ось знепритомніє. На мить їхній контакт з навколишньою дійсністю ослаб.

— Тут ліворуч, — сказав Каспер.

Вони повернули ліворуч, на Блайдамсвай.

— Тепер сюди, — сказав він.

Машина повернула до головного входу Державної лікарні.

— Зупиніться тут.

Вони зупинилися.

— Я збігаю до кіоску, — ¦ сказав він. — Принесу дві пляшечки «Баккарді». І пачку презервативів.

Він вийшов з машини. Зігнувся назустріч вітрові. Почув, як за його спиною «рено» від’їхало від хідника. Почув, як машина повільно віддаляється. Рухалася вона нерівно, ривками.

7

Важкі завіси були запнуті, жалюзі закриті, єдине світло в кімнаті йшло від плаского монітора комп’ютера і від нічника, що стояв поруч з ліжком. Обличчя Максиміліана Кроне було схоже на шкіряну маску, на обличчя людини з Граубалле[93]. Очі його були заплющені. За уривчастим диханням Каспер чув працююче на грані можливого серце. З-під ковдри стирчала ступня, кісточка була вкрита стазами.

Хворий розплющив очі.

— Угоди були зареєстровані на Хестемеллестреде десять хвилин тому. Це означає перехід права власності. Аукціон відбувся.

Максиміліан намацав золоті окуляри на столику поряд з ліжком. Від плеча до долоні рука була худа і зморшкувата, немов пташина лапа.

Він начепив окуляри й подивився на Каспера. На вбрання черниці.

— Я радий, — сказав він, — що ти тут, біля мого смертного одра, показуєш себе з кращого боку.

— Я щойно втік від поліції.

— Це я і мав на увазі, кажучи «з кращого боку».

Каспер ледве розрізняв слова — голосу майже не лишилося.

— У мене є друзі в офісах з вікнами на порт, — прошепотів Максиміліан. — Я зателефонував їм. Вони чують, що я говорю з ними з могили. Вони готові вже в штани накласти. Я телефоную, щоб побажати щасливого Різдва, кажу я. Бо немає ніяких підстав припускати, що я зможу привітати вас вчасно. І ще телефоную, бо ви мусите негайно скасувати всі засідання правління, сісти біля вікна з біноклем і дивитися на Тіппен. На «Конон». Вони повідомляють, що на даху щось відбувається.

Двері відчинились. У кімнаті з’явилася Стіне, усе ще в чоловічому вбранні. За нею африканка і Франц Фібер. Хворий не чув, як вони увійшли.

Каспер дістав ваучер на таксі. Набрав номер Мерка.

— Слухаю.

— На даху «Конона» щось відбувається, — сказав Каспер.

— Звідки ви знаєте? В Аудебо, без жодного контакту з навколишнім світом.

— Я проробив трюк із зникненням. Я в Копенгагені. У безпосередній близькості від усього того, що відбувається.

Каспер чув його дихання — мі-мінор у стані стресу, змучене горем і неспокоєм.

— Мене відсторонили, — сказав Мерк. — Міністр сам узяв на себе керівництво. Ще одна помилка — і мене спровадять на пенсію. Я не зможу нікому навіть признатися, що говорив з вами телефоном.

— Поліцейський гелікоптер. Усього десяток поліцейських. Йдеться про життя двох дітей.

— Повертайтеся в Аудебо. Тіштеся спокоєм. Підготуйте наступний блазнівський номер. Послухайте «Петю і вовка» Прокоф’єва. Чи просто забирайтеся к бісовій матері!

Слухавку поклали. Стіне підійшла до ліжка.

Вона обняла хворого. Погладила пальцями шкіряну маску. Проти всіх законів природи Максиміліанове обличчя ледь-ледь засвітилося. Неначе тіло пробудили з мертвих. Каспер чув про щось подібне і раніше. Невістки іноді можуть збудувати міст через Філіппінську западину між батьками й синами.

— Мені завжди здавалося, що ми з тобою чудово одне одного розуміємо, — прошепотів Максиміліан. — У нашому стражданні. Будучи зв’язаними долею з цим ось маргіналом-трансвеститом. Але коли я бачу тебе в його одязі з комісійного магазину, то я, чорт забирай, починаю сумніватися.

Каспер відсунув убік парчеву занавіску. Підняв жалюзі. Спочатку світло здалося сліпучим. Він подивився на Північну гавань. Тіппен ховався за контейнерним портом та офісними будинками.

— Я знайду зброю, — сказав він. ¦— І проникну туди. По-іншому. З вулиці. Не було ще перешкоди, яку я не зміг би якось подолати. Я обіцяв їй.

Він чув співчуття оточуючих. Батька. Стіне. Синьої Пані. Він роззирнувся. Ігумені в кімнаті не було. Вона, мабуть, була десь усередині нього. Наприклад, у серці. Він чув не голос, а те, що вона хотіла сказати. Що він витратив усю свою енергію. Що він не прорветься туди.

Максиміліан підняв мобільний телефон. Голос його був дуже слабкий, і важко було розібрати, що він говорить. Вони схилилися над ним.

— Вони подзвонили, — сказав Максиміліан. — Мої брати по ложі, з Хольмена. Люди з «Конона» намагаються посадити на дах гелікоптер. Хоча вітер двадцять метрів на секунду.

— Скільки у нас є часу?

Це запитала Стіне. Він не зрозумів чому.

— Година.

Відповів їй Франц Фібер.

— Вони не зможуть посадити гелікоптер у таку погоду. Але вітер починає стихати. За годину це стане можливо.

— Ми можемо бути там за годину, — сказала Стіне.

Каспер втупився очима в неї. Похитав головою.

— Колись ти поклався на мене, — сказала вона. — Можеш спробувати ще раз.

Щось у ньому здалося. Чи луснуло. Як пружина в якійсь механічній іграшці. Всередині нього почалася молитва. Звернена до жіночого. Діви Марії. Марії Магдалини.

— Добре, — відповів він.

Вона повернулася на каблуках.

Перед Каспером з ліжка підіймався Максиміліан.

Це було все одно що дивитися просто в могилу. Він був кістлявий, немов в’язень Ноєнґамма, якому пощастило вижити. І важив, мабуть, менше п’ятдесяти кілограмів. Його підтримували вже не біологічні процеси. А тільки воля і нефізичне натхнення.

— Я піду з вами, — заявив він.

Каспер підняв руку, щоб зупинити батька. Сестра Глорія зробила крок до хворого. Взяла його