Ю. Несбе - Спаситель

у коридор, взув чоботи, відімкнув двері й вийшов у зоряну ніч. Крокуючи у нужник, придивлявся до слідів, намагаючись пригадати, чи сніжило з недільного ранку.

Світла у нужнику не було, тож він запалив сірник і роззирнувся. А допоки сірник догоряв, побачив дві літери, вирізьблені у стіні під пожовклим портретом монакської княгині Ґрейс. Розмірковуючи потім у темряві, що колись хтось сидів тут достоту, як він зараз, старанно вирізьблюючи у стіні простеньке зізнання «Р + М».

Вийшовши з нужника, чоловік зауважив рух біля сараю. Й закляк. Сліди йшли у той бік.

Харрі вагався. От знову. Відчуття, що просто зараз щось трапиться, щось визначене наперед, чому він неспроможний стати на заваді. Встромивши руку за двері нужника, схопив лопату, яку побачив там раніше. Й пішов слідами за ріг сараю.

Ставши там, міцніше схопився за руків’я. У вухах чув, як шуміло власне дихання. Він затамував подих. Зараз. Харрі вискочив з-за року, наставивши лопату.

Попереду, сліпучо-білим снігом, що вилискував у місячнім сяйві, бігла до лісу лисиця.

Він важко прихилився до стіни сараю, судорожно звівши подих.

Коли у двері постукали, він машинально відсахнувся.

Невже його знайшли? Людина за дверима не повинна зайти всередину. Він кляв себе за необачність. Бобо вилаяв би його за таку непрофесійність.

Двері замкнені, але, про всяк випадок, він роззирнувся, видивляючись що-небудь на випадок, якщо чужинець вдереться у помешкання.

Ніж. Для хліба. Яким Мартіна щойно різала хліб. На кухні.

Знову стукіт у двері.

Ще є пістолет. Незаряджений, але налякати обачну людину можливо.

Клопіт у тім, що він сумнівався, що чужинець той обачний.

Ця людина приїхала на авто, поставила машину біля будинку Мартіни на Соргенфрігата. Він не зауважив її, допоки випадково, підійшовши до вікна, не кинув оком на автівки біля тротуару. Тоді й зауважив у одній з них постать, яка сиділа нерухомо. А коли постать ворухнулась, нахилившись уперед, щоб краще бачити, він збагнув, що вже запізно. Його помітили. Відійшов від вікна, почекав півгодини, згодом опустив жалюзі й потушив усе світло у квартирі Мартіни. Вона казала, що лампи умикати немає потреби. Опалення регулюється термостатом, а позаяк дев’яносто відсотків енергії електролампи – тепло, то зекономлене тепло завдяки вимкненому світлові використається для обігріву, адже термостат чутливий до втрати тепла.

«Початки фізики», – пояснила вона. Краще б розтлумачила, хто там – знавіснілий наречений? Ревнивий залицяльник, якому дали відкоша? Хай там як, а це не поліція, бо за дверима знов заскавучало – жалісливо, розпачливо, просто мороз біжить поза шкірою.

– Мар-тіно! Мар-тіно! – Кілька слів, чи то пак схлипувань, норвезькою і знову: – Мартіно…

Він гадки не мав, як хлопчина зайшов у під’їзд, але тепер почув, як гримнули інші двері, пролунав голос. У стрімких чужих словах розібрав уже знайоме слово: «поліція».

Двері по сусідству гримнули.

Чоловік на майданчику гірко заскиглив, пальці заскребли по дверях. Врешті, почулись кроки, що віддалялися. Він полегшено зітхнув.

День виявився довгим. Уранці Мартіна відвезла його на залізничну станцію, й він електричкою дістався міста. Просто на вокзалі зайшов у турагенцію й придбав квиток на завтрашній останній вечірній рейс до Копенгагена. Тамтешній працівник ніяк не відреагував на норвезьке прізвище, яке він назвав йому: Халворсен. Розплатився готівкою з Халворсенового гаманця, подякував і пішов геть. З Копенгагена зателефонує у Загреб, домовиться, щоб Фред прилетів туди й привіз новий паспорт. Якщо поталанить, Різдво він зустріне вдома.

У трьох перукарнях, які він відвідав, йому сказали, що перед святами треба записуватися у чергу. У четвертій кивнули у бік спантеличеного дівчиська, яке, сидячи в кутку, ремиґало жуйку. Практикантка, збагнув він. По кількох даремних спробах пояснити, чого він прагне, він показав їй світлину. Забувши про жуйку, вона глянула на нього з-під густо нафарбованих повік і спитала англійською, якої навчилася з MTV: «You sure, man?»[58]

Потім на таксі він дістався Соргенфрігата, відчинив квартиру Мартіни ключем, який вона дала йому, й почав чекати. Кілька разів дзеленчав телефон, а загалом тихо. Допоки він здуру не підійшов до вікна кімнати, у якій світилося.

Він розвернувся, збираючись повернутися у кімнату.

Й раптом у двері знов почали гамселити. Повітря задрижало, й лампа над головою загойдалася.

– Мар-тіно!

Він почув, як чоловік за дверима знов, розбігшись, кинувся у двері, які мало не вигнулися всередину.

Ще двічі він волав її ім’я і двічі кидався на двері. Згодом почулися стрімкі кроки вниз сходами.

Він увійшов у кімнату, ставши біля вікна, побачив, як чоловік вибіг з під’їзду. А коли він відчиняв авто і його освітило ліхтарним світлом, він упізнав його. Чоловік, який допоміг йому заночувати у Притулку. Ніклас, Рікард… абощо. Двигун заревів, автівка стрімко зникла у темряві. За годину він уже спав і марив про місця, які колись відвідав, а прокинувся, почувши тупотіння на сходах й те, як ляскають газети, кинуті додолу під двері.

Харрі прокинувся о восьмій. Розплющившись, принюхався до вовняної ковдри, котра прикривала частину обличчя. Запах нагадав дещо, й він скинув ковдру. Спав він міцно, без сновидінь, і прокинувся у навдивовижу доброму, просто-таки веселому гуморі.

Пішов на кухню, поставив варитись каву, вмивсь просто над мийкою на кухні, тихо наспівуючи «Morning Song» Джима Стерка. Небо над невисокими пагорбами розчервонілося, наче дівчина, останні зорі тьмяніли, зникаючи з небосхилу. Таємничий, новий, неторканий світ розкинувся за вікном у кухні, білий та радісний, линув до обрію.

Харрі нарізав хліба, знайшов сир, набрав у склянку води, а у чашку налив кави, з якої здіймалася пара, і, поставивши все на тацю, відніс у спальню.

Розтріпане чорне волосся розсипалось по подушці, дихання майже нечутно. Він поставив тацю на нічний столик коло ліжка й почав чекати.

Кавові пахощі поволі сповнювали кімнату.

Вона почала дихати нерівно. Трохи розплющила очі. Побачила його, потерла обличчя й потяглася сповільненими, ніяковими рухами. Ніби реле умикалося: очі її засяяли чимраз яскравіше, на губах заграла посмішка.

– Доброго ранку, – мовив Харрі.

– Доброго ранку.

– Поснідаєш?

– Хм. – Вона так само всміхалася. – Хіба ти не будеш?

– Потерплю, поки що обійдуся оцим, якщо ти не проти. – Він добув цигарки.

– Ти багато палиш.

– Як завжди після зриву. Нікотин забиває потяг.

Вона пригубила кави.

– Хіба не парадокс?

– Ти про що?

– Що ти, людина, котра так боялася втратити свободу, став алкоголіком.

– Та-ак. – Він відчинив вікно, запалив і ліг поруч неї.

– Чи ти цього боїшся зі мною? – спитала вона, пригортаючись. – Що через мене станеш невільним? І тому… тому не прагнеш… кохатися зі мною?

– Ні, Мартіно. – Харрі затягнувся, скривився й понуро глянув на цигарку. – Через те, що тобі страшно.

Він зауважив, що