Ю. Несбе - Син

Парр стенув плечима.

– Лофтус наче розчинився у повітрі. Але ми його знайдемо. Ти хоч зрозумів, чого він хотів?

– Чого хотів? – пирхнув Франк. – Хто второпає, чого він домагається? Він влаштував якийсь божевільний хрестовий похід.

– Отож-бо, – сказав Парр. – Тому реальне питання полягає в тому, коли і де він завдасть наступного удару. Він не дав тобі жодних підказок?

– Підказок? – простогнав Франк, обережно зігнувши руку в лікті. – На зразок?

– Ви ж, напевне, про щось розмовляли?

– Він говорив. А в мене був кляп у роті. Він хотів знати, хто був «кротом».

– Так, я бачив.

– Що ти бачив?

– Те, що ти писав у себе в кабінеті. Принаймні те, що не позаливало кров’ю.

– Ти був у моєму кабінеті?!

– Арілде, справа на контролі на вищому рівні. Він же серійний убивця. Погано було вже те, що преса нас торгала, а тепер ще й політики починають утручатись. Із цієї миті я безпосередньо займаюся справою.

Франк знизав плечима.

– Гаразд.

– Маю до тебе запитання…

– Понтію, мені зараз іти на операцію, і мені болить нестерпно. Із питанням не можна зачекати?

– Ні. Сонні Лофтуса допитували у зв’язку з убивством Еви Морсанд, але він заперечив свою причетність. Хто-небудь казав йому, що її чоловік був нашим головним підозрюваним, перш ніж волосини Лофтуса знайшли на місці злочину? Чи що у нас були свідчення на користь причетності Інве Морсанда?

– Звідки мені знати? До чого ти хилиш?

– Та ні, я для порядку поцікавився.

Парр поклав руку Франкові на плече, і йому біль побіг по руці вниз.

– Тобі зараз треба думати про операцію.

– Дякую, але тут нема чого багато обдумувати.

– Так, мабуть, немає, – погодився Парр, скидаючи свої прямокутні окуляри і починаючи полірувати їх з байдужим виглядом. – Тобі треба тільки полежати спокійно, доки фахівці виконають роботу…

– Так, – промимрив Франк.

– …доки вони поскладають тебе з частин. І будеш знову цілий.

Франк ковтнув слину.

– Отже, – сказав Парр, надіваючи окуляри, – ти сказав йому, хто був «кротом»?

– Ти маєш на увазі, чи я сказав йому, що то був його рідний батько? Аб Лофтус, він же зізнався! Якби я написав це на тому аркуші паперу, хлопець відрізав би мені голову!

– Арілде, що ти йому сказав?

– Нічого! Що я міг йому сказати?!

– Саме це мене й цікавить. Мені цікаво, чому хлопець був настільки переконаний у можливості отримати потрібну інформацію саме від тебе, що він наважився вдертись заради цього просто у твою в’язницю.

– Понтію, хлопець божевільний! Ти сам знаєш, рано чи пізно кожен наркоман стає психопатом. «Кріт»? Боже милосердний! ця історія пішла в небуття разом з Абом Лофтусом.

– То що ти йому таке сказав?

– Про що ти?

– Він лише відтяв тобі палець. Решта всі – загинули. А тебе він пощадив. Напевне, ти йому щось дав. Не забувай, Арілде, я знаю тебе.

Двері відчинились, і два усміхнених медики в зелених хірургічних піжамах увійшли в палату.

– То що, прокотимось? – весело запитав один з них.

Парр поправив окуляри.

– У тебе, Арілде, кишка тонка.

Симон ішов вулицею, нахиливши голову проти морського вітру, що віяв з фіорду, понад Акерським молом Брюгге і Мункадамсвейєн, до місця, де шлях звужувала міська забудова, і повернув, набираючи швидкості, вздовж Русельоквейєн. Симон зупинився перед церквою, затиснутою між двома багатоквартирними будинками. Церква Святого Павла в Осло набагато скромніша, ніж однойменні святині в інших столицях. Католицька церква в протестантській країні. Вона орієнтована не в той бік – на захід, і має спереду лише натяк на дзвіницю. Лічені три сходинки ведуть до входу. Але церква завжди відчинена. Він знав це тому, що був тут колись пізно ввечері, у розпал кризи, і вагався, чи варто зробити ці три кроки. Він прийшов сюди безпосередньо після того, як усе втратив, і ще до того, як знайшов свій порятунок в особі Ельзе.

Симон піднявся сходами, штовхнув мідну ручку, відчинив важкі двері й увійшов. Він хотів щільно зачинити за собою двері, але жорстка пружина не дала йому зробити це. Чи й тоді стояла на дверях ця жорстка пружина? Він цього не пам’ятав, він був тоді геть п’яний. Він відпустив двері, і вони повільно зачинилися за ним – по одному сантиметру за хвилину. Він натомість пам’ятав запах. Чужоземний. Екзотичний. Атмосфера духовності. Магія і містика, ворожка і мандрівний цирк. Ельзе подобався католицизм, не стільки його етика, скільки естетика, і вона пояснила Симону, як усе в церковній будівлі, навіть найпростіші її елементи – цегла, будівельний розчин і вітражі, – сповнене релігійної символіки аж так, що межує з комізмом. Проте ця символіка спирається на таку багатозначність, підтекст, історичний контекст і віру стількох мислячих людей, що нею неможливо знехтувати. Вузька побілена і скромно прикрашена зала містила ряди лавок, що вишикувались перед єдиним вівтарем, де висів на хресті Ісус. Символ перемоги через поразку. Попід стіною по лівий бік, на півдорозі до вівтаря, розташувалася сповідальня. Вона мала два відсіки, і один з них був завішений чорною шторою, як кабінка для автоматичного фото. Коли він прийшов сюди тієї ночі, то не знав, яка з двох кабінок призначена для грішника, що хоче сповідатись. Аж доки його затуманений алкоголем мозок здобувся на логічний висновок, що коли священик не повинен бачити грішників, то саме священик має бути в кабінці «автофото». Тоді він уперся в незавішену кабінку і почав говорити до дерев’яної решітки, що розділяла обидва відсіки. Сповідувався у своїх гріхах. Надміру гучним голосом. Одночасно сподіваючись і боячись, що хтось почує його по той бік решітки і зробить належне. Запропонує йому відпущення. Або прокляне його. Що завгодно, аби не задушливий вакуум, де він був наодинці з собою і своїми помилками. Нічого не сталося. А наступного ранку він прокинувся без звичайного головного болю – що було доволі дивно – і зрозумів, що життя триватиме так, наче нічого не трапилося, що, зрештою, всім байдуже. Того разу він востаннє заходив до церкви.

Марта Ліан стояла коло вівтаря з жінкою в елегантному костюмі і короткою стрижкою, що, на переконання деяких літніх жінок, нібито надає їм молодшого вигляду. Жінка різко жестикулювала, щось показуючи і пояснюючи своїй співрозмовниці. Симон розчув такі слова, як «квіти», «церемонія», «Андерс» і «гості». Він був уже поряд з ними, коли Марта Ліан обернулась до нього обличчям. Перше, що кинулось йому в очі, було те, як вона змінилась у порівнянні з останнім разом. Така спустошена. Самотня. Нещасна.

– Привіт, – сказала