Андрій Юрійович Курков - Остання любов президента

За вікном кімнати було вже темно. А ми все мовчали. Я сидів у кріслі, праворуч від дверей. Світлана лежала, підклавши під голову дві подушки. Я бачив її очі, чув її дихання. Вона час від часу повертала голову та дивилася на мене.

— Може, підеш у готель? — запитала раптом. — Трішки поспиш?

Я заперечно хитнув головою.

— Вимкни світло, — попросила вона.

Я вимкнув. І кімнату крізь незавішене вікно наповнила вулична нічна темрява.

147

Крим. 1 січня 2016 року.

Ну от, дочекався. Темно і тепло. Поруч — жіноче тіло, яке щойно перестало прикидатися пристрасним.

Я прислухаюся до подиху Майї. Не чути. Чому вона відвернулася від мене? Я їй не цікавий?

Настрій в неї і без того був не дуже гарним. Їй кортіло у «Метрополь», у Москву. Тепер вона вже точно там. А я тут сам у цілковитій самотності. Жіноче тіло не враховується. Його власниця — у Москві.

Зітхаю. Стаю на ноги. Тепла підлога приємно пестить п’яти.

Віконце з краєвидом на невидиме море. Я стою перед ним. У склі замість моря — моє відображення. Дивно, що ліхтарі не горять. До чого б це?

Я покидаю спальню. Тихенько причиняю за собою подвійні двері. Рука тягнеться праворуч. Клацає вимикач. Спалахує світло, і відразу ж з крісла підстрибує мій помічник. Протирає очі, витріщається на мене голого. Дивиться мені у пахвину.

— Ну ти, — хрипким голосом відриваю я його погляд.

Погляд з важкістю відривається.

— Твій президент не тут, — показую я пальцем на свою відкриту пахвину. Потім піднімаю цей палець та стукаю себе по лобі. — А тут! Твій президент тут! Віскі й льоду!

Він іде, а я залишаюся. Мені зараз дуже приємно бути голим. Сам не знаю чому. Я грайливою ходою прямую до вікна. За вікном — вологий холод. Я відчуваю його спиною. Я стою спиною до вікна та повільним поглядом оглядаю стіни. На одній бачу фотографії у рамках. Не дуже великі. Дивно, що я раніше їх не бачив.

Підходжу ближче. Бачу портрети п’яти президентів. Перший — Грушевський. Слідом за ним Кравчук, Кучма та останні двоє. Цікаво! Людина сидить у в’язниці, а портрет її тут, у резиденції! Треба буде наказати, щоб зняли!

Помічник з’являється з підносом у руках. Він вже прокинувся. Йде твердою ходою, хоча несе багато: пляшку «Аберлора», срібне відерце з льодом та щипцями і мою улюблену склянку-товстунку.

Зупиняється переді мною. Я сам собі наливаю.

— Фотографії давно висять? — запитую.

— Позавчора Микола Львович наказав повісити...

— Львович? Ось що, накажеш йому повісити фотографію викраденого дивана. А якщо не захоче, то нехай усі ці портрети собі у спальні вішає, а не тут!

— Він хотів, щоб це стало традицією...

Я не хочу продовжувати розмову. Тим паче з людиною без імені. Він все ще не прокинувся, якщо дозволяє собі пояснювати мені задуми Львовича!

Зі склянкою віскі я повертаюся у спальню. Присідаю голим задом на край ліжка. На край великого президентського ліжка, у якому нібито лежить жінка.

Я простягаю Майї холодну від льоду склянку. Торкаюся її плеча. Жодної реакції.

Цілковита непритомність. На душі незвичайна, але мирна гіркота. Мені ніби шкода минулого. Природне відчуття. Рік, що минув, приніс мені безліч неприємних моментів. Він хоче, щоб я жалкував за ним. Він вже пішов у історію, а я ще ні. Я теж коли-небудь піду в історію. Але не зараз. Мене зараз хвилює це непотрібне жіноче тіло, що повернулося до мене спиною. Я переводжу погляд на свій ледь помітний член. Ми обоє розслаблені. Лише моїй голові ніби прикро через відсутність між моїм та її тілами тертя, спроможного викликати полум’я. Ні. Навіть іскри не виникає. Ми не заряджені одне одним. Вона не хоче, щоб я горів. А я з власного бажання можу залізти лише в холод, воду, лід.

А може... може, спробувати? Я ставлю склянку з недопитим віскі на тумбочку і повільно, зітхаючи від усвідомлення своєї несподіваної сексуальної дріб’язковості, лізу під легку ковдру, щоб притулитися до її тіла та проникнути у нього. Без усіляких там почуттів, пристрасті, бажання серця. Вона, скоріш за все, навіть не прокинеться. Вірніше, вдасть, що спить і не помічає. Як годину тому вона вдавала, що палає від пристрасті. Нісенітниця якась. Коли, якої миті моє ставлення до цієї жінки стало несподівано добрим?

Ні, зараз не час для встановлення причинно-наслідкових зв’язків. Зараз перша ніч нового року, перша ніч нашого з Майєю тілесного знайомства. I, можливо, остання.

148

Київ. 14 квітня 1992 року.

Ми сидимо з отцем Василієм у моїй комуналці та п’ємо каву.

— Пам’ятник? Старому? — дивується він, слухаючи мою розповідь. — Адже там не кладовище!

— Але ж вона не знала! За все вже заплатили і терміново потрібно його забрати.

Отець Василій погладжує долонею бороду. Я дивлюся на лупу, що сиплеться на його мішкуватий светр. Чекаю, коли він скаже, що робити.

— А вона не захоче з нами піти поглянути на могилку?

На це запитання я не можу відповісти.

— Гадаю, що ні. Але хто його знає!

Отець Василій, роздумуючи, розводить руками. На його обличчі суміш сумніву та зачудування. Товсті губи його постійно кривляться, підфарбовуючи до виразу обличчя ще й співчуття.

— Ну гаразд... Ліпше, звичайно, щоб вона з нами порадилася! Замовили б металевий хрест. I дешевше було б і не так шкода, якщо знесуть...

— Але ж могили не зносять! — не розумію я.

— Це ж не цвинтар, це взагалі не зрозуміло що за острів! Зрозуміло, що так собі з нього людей не виселяли б. Адже землянку знесли... Знаєш. — Батюшка впирається в мене поглядом людини, що прийняла рішення. — Давай знайдемо цю саму «швидку допомогу» та попросимо їх допомогти. Щоб випадкові люди не впізнавали. Все ж таки граніт чималих грошей коштує, а зараз жебраків навколо вистачає!

— А ти їх пам’ятаєш? — запитую я.

— У мене чудова пам’ять на обличчя, — запевняє отець Василій.

На Лівому березі йде дощ. Від станції метро до лікарні швидкої допомоги ми йдемо пішки та без парасольок. Отець Василій одягнений у старий чорний плащ з картатою підкладкою, а я — у дуту куртку.

Обходимо кілька «рафиків» «швидкої допомоги» на лікарняному подвір’ї, але наших знайомих серед водіїв та санітарів немає.

— Зачекаємо? — запитую я.

Чекаємо більше