Дмитро Михайлович Кешеля - Родаки

ту мить у моїй душі. Сказати, я був шокований, ошелешений, — трухляві, порожні слова! Я був геть знівечений, до останку знищений, до краплини розтрощений і на сім ліктів у землю вкопаний! І це теж вельми бліденьке порівняння із тим страшним, всесвітньо-катастрофічним станом, який охопив мене. Так почувається геніальний полководець, який за півкроку до тріумфальної перемоги через якусь нісенітницю миттєво втратив армію і зазнав ганебної поразки. Чи більше — король, який свято вірив у свою всемогутність, а його із трону скинули придворні блазні. І від цього сам не відав, плакати, лаятись, грозитись, битись головою об ящик діда Соломона чи хутко придумати страшну помсту. І хоч я мав трішечки шалений характер і не завжди богоугодні діяння, доля мене таки по-материнськи любила, жаліла і хутко сама привела помсту.

— Митре, що мені робити? — раптом почувся позаду плаксивий голос.

Від шкільного туалету прямував мій однокласник Йосип Жидик на прізвисько Бегемот. Він постійно просипав і, як правило, приходив у школу на третій урок. Але перед тим навідувався у шкільний туалет покурити. Йосип був всеядним і ненаситним, тому повністю відповідав своєму прізвиську. А туалет — благенький, хирлявий, зліплений із дощок ще за небіжчиці Австро-Угорщини. І коли сьогодні Бегемот зайшов туди, добряче підгнилі дошки не витримали, і мій цімбора по груди провалився в лайно… чи культурніше б мовити — в «загальношкільне добро».

Ледь не захлинувшись у тому «золоті», гембатий бумбак сяк-так вигрібся з ями і не придумав ліпшого, як попрямувати до школи.

— Митре, та што тепер мені чинити? — скиглив, стікаючи «шоколадними» патьоками Бегемот.

І навкруги почав поширюватись такий страшний сморід, наче над школою пройшлася злива тухлих яєць. Навіть горобці миттєво знялися зі стріхи і стали шалено розлітатись.

— Но та скажи, што робити? — благав Бегемот.

І тут мене осінило. Затуляючи носа, я радісно порадив:

— Біжи у клас! Пан Фийса поможе твоїй біді!

Тугодумий Бегемот ощасливлено кивнув головою, хутко зайшов до школи і дався до класу. Я ж притьмом перев’язав мотузкою добряче потовчену скриню діда Соломона і дременув подалі від гріха.

У класі події розгорталися як у кіно. Скинувши із трону в моїй особі кровожерливого тирана, революційно налаштовані маси, гикаючи, улюлюкаючи, урочистим маршем зайшли у приміщення, порозсідалися за парти і десятками торжествуючих очей любовно вп’ялися у свого мужнього вождя пана Фийсу. А він, неборака, захмелілий од щастя перемоги, увесь світився у своїй правоті. Тепер він був схожий на Мойсея, який після стількох років блукань пустелями нарешті привів своє плем’я до землі обітованої. Ходив поміж партами і, витираючи зволожені очі, так і мовив:

— Красно дякую вам, мої дорогі, що разом врятувалися од єгипетської прокази!

Босяки вдячно кивали і клялись дружньо покласти за пана Фийсу свої дорогоцінні голови. Єдина круглоока відмінниця Маня Крумплянка не вписалась у загальнопереможне торжество, бо покусювала нігті і мовчки дивилась у вікно.

— А ви, Маріє Петрівно, хіба не раді? — запитав здивовано пан Фийса, знаючи, з якою відразою вона ставиться до мене. — Це ж щастя яке — одрубали голову дракона!

— Над цим ще треба подумати, — мовила загадково Маня, достоту знаючи, що цього я просто так не подарую.

І мала, золота моя Маня, велику правду. В цю ж мить — без стуку і привітання — розчахнулися класні двері і на порозі у всій красі й «невимовних пахощах» постав Бегемот.

— Пане учителю, я впав у будар, — збентежено ляпнув Бегемот.

Все умить завмерло, заціпеніло. Навіть мухи принишкли, не без цікавості спостерігаючи зі стель, як на підлозі довкола Бегемота утворюється райське для всіх комах озерце.

— Пане учителю, та що тепер мені дома буде? — не дочекавшись відповіді, запитав Бегемот.

— Та ти, — щось хотів рявкнути пан Фийса, але відкривши рота і вхопивши смертельну дозу нестерпного смороду, безсило онімів.

І той бідолашний сніданок, яким пан Фийса ледве не вдавилися через мої коментарі, вмить, наче вулканна лава, вернувся з горлянки на підлогу. І тут уже у класі зчинилась така веремія, наче школу обложили войовничі племена. Затуляючи долонями роти і носи, нещодавні безстрашні революціонери нажаханою отарою юрмились по кутках і лишень ревкали та мекали. Нарешті комусь вскочило в голову відчинити вікно, і вже за секунду, перелякані, наче горобці із шпаківні, один за одним випорхували мої кривдники і тікали куди очі вели.

Я тим часом із дорогоцінною скринею за спиною чимчикував додому. Хоч я і щедро відплатив опонентам за свою поразку, душа була ображена. Навіть те малюсіньке голубооке звірятко, що всі дні пухнасто гріло моє серце при згадках про Маню, тепер присоромлено притихло, заплющило оченята і не подавало жодних ознак життя.

Біля бентового ярка я повернув на Небесі й, аби двічі не трудити ноги, попрямував у село за хлібом. Наближаючись до крамниці, раптом побачив, як із її дверей вийшла вельми знайома особа. Ближче… ближче… Господи! Моє сяйвооке звірятко як стрепенулося в грудях, як стрибонуло, як шалено закрутило серцем. Мене водномить і зморозило, і в гарячку кинуло, і аж до нудоти тривогою пройняло. Назустріч панською павою пливло моє солодке щастя — гірке нещастя — Маня Крумплянка.

Вона справді тепер прошкувала мені назустріч. Замість торомбатої, сутулої, пухкощокої, пишнотілої і широкозадої Крумплянки до мене наближалося юне створіння — вище за мене, струнке, гінке, з чорними оченятами-білочками, довгими пухнастими віями і до божевілля звабливими чортенятами-ямочками на обох щоках. Мамко мої, я і не помітив, коли і за який час ця вредна Маня, через яку ледь не потрапив до буцегарні, стала принцесою.

— Здоров, хлопе! Чого вже тиждень до школи не ходиш? — запитала.

Вона була одягнута в модне синє пальто, взута в рідкісні на той час шкіряні чоботи на високих підборах і запнута гарячо-квітчастою хустиною. Моє бідне сяйвооке звірятко, збагнувши нашу немічність, принишкло безнадійно під серцем і тихенько, безпорадно скиглило, що, звісно, збило з пантелику і мене.

— Та…та…та… не ходив до школи, — почав затинаючись я, — діла важливі. Дрова треба на зиму.

— А влітку якого фраса робили, що лем тепер дрова звалили на голову?

— Та…та…та… Ми такі. У нас все роботи повно, — белькотів я.

І таким у цю мить став сам собі огидним, що ладен був плюнути у власні очі, а потім кільканадцять разів влупити дурною головою в перше-ліпше дерево. Завжди гострий на слово, авантюрний, саркастичний, майстер переграти найбезнадійніші ситуації, я стояв перед дівчиськом безпорадний, знічений, як сопливий першокласник. І тут данківські гени, що на мить чи то задрімали, чи розгубилися, чи то забулися, раптом, як