Девід Моррелл - Рембо

роздавленими стінами, трупами і калюжами крові вже вилися хмари мух. У небі кружляли стерв’ятники.

Рембо почув стогін і кинувся до уламків. Під ними він знайшов старого з простреленою головою. Старий помер при першому дотику Рембо. Стукнув камінь. Рембо повернувся й побачив маленьку голівку за купою сміття. Він метнувся туди, де злякане дівча кинулося втікати по стежці, що веде до гаю на селом. Він подумав, що це та ж дівчинка, яку він бачив із хребта, і рвонув за нею.

Почекай!

Але дівчатко втікало від нього, як від диявола.

Стій! Я не зачеплю тебе!

Це було марною справою. Вона не розуміла, що він кричить. Але він сподівався, на неї подіє заспокійливий тон.

Будь ласка, не тікай! Я хочу допомогти!

Але вона не зупинялася.

Поки Рембо гнався за нею по стежці, він відчув теплий подув в обличчя та почув віддалений гул, але звук не був схожий ні на виття чорної бури, ні на ревіння радянських вертольотів. Він пам’ятав його з дитинства, коли жив у резервації. Коні. Багато коней.

Рембо завагався. За деревами він побачив клуби пилу-, що швидко наближалися. У них були помітні фігури вершників. Афганська кіннота.

Вершники раптом з’явилися з пилу між Рембо й дівчин кою. Обличчя їхні спотворювала ненависть. Оточивши його, вони почали штовхати його конями, хльостаючи нагайками та батогами.

Раптом вони зупинилися. Командиром був найвищий із них. Його бородате обличчя ніби зійшло з фотографії з історичної книги. Він хмуро дивився на Рембо.

Руссі! — проричав він.

Рембо не потрібен був перекладач, щоб зрозуміти, що його прийняли за росіянина.

Ні! Я американець!

Руссі! — командир віддав якісь накази. Рембо їх не зрозумів.

Його вдарили прикладом по шиї, він хитнувся вперед, але відразу отримав удар у груди. Кільце коней довкола нього зімкнулося. На шию йому накинули мотузку. Один із кіннотників одяг йому петлю на праву руку, інший — зробив те ж із лівою рукою. Кінці мотузок вершники прив’язали до сідел і почали рухатися в різні боки. Рембо виявився розтягнутим між конями.

Ні! Я американець! Я намагався…

Вершники продовжували тягти. Рембо відчував, що руки його от-от вискочать із суглобів.

Вони зараз розірвуть мене!

Із запеклим криком він схопився за мотузки й почав тягти з усієї сили. Коні спіткнулися. Вершники видали якісь звуки та пришпорили коней.

Я тут щоб допомогти! — закричав Рембо. — Я не росіянин!

Афганський командир дав знак вершникам рухатися. Рембо відчув, що жили його от-от почнуть рватися.

Ні!

Його крик злився ще із чиїмсь лементом. Це кричав Муса, який наближався до кіннотників. Вершники призупинилися. Муса говорив швидко й люто. Командир афганців зробив знак послабити мотузки.

Продовжуй говорити, — попросив Рембо Мусу.

Командир про щось запитав, Муса відповів. Командир

змахнув рукою в бік вертольотів і щось додав. Муса повернувся до Рембо.

Він не вірить, що ти збивав вертольоти.

Тоненький голосок змусив чоловіків повернути голови.

Якась дівчинка стояла на стежині, що вела до гаю. Її голос дрижав від хвилювання. Вона показала спочатку на уламки вертольотів, що горіли, потім на Рембо.

Група вершників замовкла. Вони подивилися один на одного, і скептицизм їхній змінився на здивування, коли вони почули її розповідь. Цього разу командир дав знак своїм людям зняти з Рембо мотузки.

Командир спішився та стояв тепер із Рембо віч-на-віч. Гарячий вітер роздував поли його сорочки. Він так уважно дивився в очі Рембо, що, здавалося, міг читати в його душі. Після декількох слів подяки афганець поклав сильні руки на плечі Рембо й розцілував його.

Рембо відчув щокою тверду бороду та побачив сльозу, що блиснула в куточку ока воїна.

Афганець підійшов до дівчинки, нахилився й обійняв її. Схлипуючи, вона ще міцніше притиснулася до нього.

Муса стояв поруч із Рембо:

Його звати Халід, великий воїн. Це, — кивнув він на руїни, — його село.

Скажи йому, — Рембо важко ковтнув. — Скажи йому, що мені шкода.

Скажу свого часу. Дівчинку звати Халіма. Халід твій боржник.

За що він мені винен? За збиті вертольоти? Що в цьому гарного? Село ж зруйноване.

Ти врятував його дочку.

У Рембо перехопило подих. Шум позаду відвернув його. Чоловіки спішилися. Прив’язавши коней до балок, мовчки ввійшли в те, що недавно було їхнім селом.

Вони хочуть розшукати тіла тих, хто був їм дорогий, — сказав Муса. — Щоб поховати їх.

Рембо почув їхні сумні стогони та побрів за ними.

Куди ти? — запитав Муса.

Я допоможу викопати могили.

РОЗДІЛ 5

Вони копали знайденими серед руїн лопатами. Часу, щоб приготувати тіла для поховання, не було. Вони знали, що нові вертольоти будуть послані на пошуки цих двох. Через недостачу людей і коней афганці не могли відвезти таку велику кількість тіл до підніжжя гір, де звичайно відбувалися поховання, і тому змушені були все зробити на місці. З усіма можливими в цей момент почестями вони опустили тіла в траншеї та почали закидати їх землею. На могили поклали зелену тканину — колір ісламу. Афганці швидко прочитали молитви. Хоча голоси звучали скорботно, Муса пояснив, що слова молитви були радісні.

Ті, хто тут помер, — усі мученик. Вони зараз уже в раю. А тепер — помста, — додав Муса.

Халід подав сигнал закінчення ритуалу. З очима, повними сліз, він відвернувся від могили дружини, підняв дочку та посадив на коня. Інші теж стрибнули в сідла. Рембо та Муса сіли за двома вершниками й обхопили їх, щоб не впасти.

Усі рушили в передгір’я. У той момент, коли вони досягли сосон, Рембо почув віддалене ревіння бойових машин.

«Вчасно, — подумав він. — Ще б хвилина — і нас засікли».

На все воля Аллаха, — сказав Муса.

РОЗДІЛ 6

Траутмен смикнувся, коли двері його камери відкрилися. Бік пекло. Спина розламувалася. Розбиті губи розпухнули. Обличчя було суцільним синцем. Найбільше боліли очі. Спати. Якби я міг хоч трішечки подрімати…

Через відчинені двері почув хрипкий голос.

Лейтенанте, він готовий відповідати? — Траутмен зрозумів, що говорили російською мовою.

Невпевнений голос відповів:

Полковнику, він не спить уже тридцять шість годин. Коли він починає дрімати, ми піднімаємо його ось цим.

Клаксон загудів так голосно, що Траутмен скрикнув і схопився за голову, побоюючись за барабанні перетинки.

На щастя, звук припинився. Пролунали кроки. Траутмен покосився на полковника, який назвався Зейсан.

Позбавленим емоцій голосом, полковник оголосив:

Я хочу, щоб ви відповіли на питання.

Траутмен прикрив рукою очі, захищаючи їх від яскравого світла, і облизнув розпухлі губи.

Ви даремно страждаєте, — сказав Зейсан. — Може, ковток холодної води? Дайте відповіді