Анна Мінаєва - Місто трьох королів, Анна Мінаєва

Розділ 22.2

***

Дощ так і не припинився. Він барабанив по дахах, стінах, підвіконнях, і ніби заглушав тишу, що повисла над маєтком після скандалу. Я стояла у своїй кімнаті, охопивши плечі руками, і намагалася зосередитися, та думки розбігались. Серце все ще билося в груди, як під час втечі.

Тихий стукіт у двері змусив здригнутися. Я була впевнена, що до мене ніхто не прийде після того, що сталося на першому поверсі. Озирнулася. Не встигла відповісти, як двері повільно прочинилися, і в отворі з’явилася Джозі. Вона несміливо посміхнулася до мене, увійшла у кімнату. За нею, наче тінь прослизнула Ребека. Вони зупинилися біля дверей, ніби не знали, чи можна їм тут бути.

— Ви в порядку? — запитала я тихо і спробувала посміхнутися.

— А ти? — Джозі повернулася до дверей, ледве почувши мій голос, і зачинила їх.

Ребека промовчала. Тільки дивилася на мене так, наче бачила вперше. Наче не помічала до цього. І щось було таке в її погляді, що мене бентежило. 

— Що… що це було, Емілі? — Джозі зробила до мене несміливий крок. — Там… із батьком.  Це… Це справді ти зробила?

Я зітхнула, жестом запропонувала сестрам сісти. Сама знайшла собі місце на підвіконні, притулившись до нього спиною. І коли обидві дівчини застигли на своїх місцях, відповіла.

— Так. Очі вас не надурили. Я… не хотіла. Не стрималася…

— Магія — прошепотіла Джозі, похитавши головою і надто легко сприйнявши цю новину. — Але як так вийшло? Ні в кого ж з родини її не було. Звідки вона у тебе? Як це взагалі можливо? В голові не вкладається!

Відповідати на ці питання у мене на ту мить не знайшлося сил, і я поставила своє.

— Я налякала вас? — спитала, почергово поглянувши на кожну з сестер. Ребека мовчки хитнула головою, наче її нічого злякати не могло. А от Джозі…

— Трохи, — зізналася вона, охопивши себе руками. — Чому ти не казала про це? Чому ми дізналися про це… ось так?

— Тому, що ніхто не шанує магію, сестро, — з сумом відповіла я і полегшено видихнула. Вони не злякалися. А я нарешті знайшла в собі сили договорити правду до кінця. — І ти помиляєшся, в нашій родині була одна чарівниця. Прабабка Хісарія мала магічний дар.

— Багато ж ти від неї успадкувала, — пирхнула Ребека, а Джозі чомусь розсміялася.

В мене наче камінь з душі впав. Не такою я уявляла їхню реакцію у разі чого. Не так я уявляла і те, що повідомлю сестрам про свій дар. Хоча, кого я намагаюся надурити? Я взагалі не планувала їм говорити. Однак… Випадок вирішив все за мене.

Джо підняла на мене очі. Її голос звучав тихо, ледь чутно:

— А це боляче?

— Що? — я здивовано поглянула на сестру. — Ти маєш на увазі чаклувати? Ні! Ну, може, інколи. Як тоді, коли я спалила стайні.

Зізнавшись у цьому, я скривилася і поглянула на сестер. Ребека чомусь посміхалася, а от на обличчі Джозі відобразився цілий спектр емоцій. 

Вона аж підскочила з крісла і охнула:

— Так це була ти? А я ніяк зрозуміти не могла, звідки там взагалі з’явилося полум’я! Ох, Емілі! Ти ж сама там ледве не згоріла!

— Ти вчасно там опинилася, — я дозволила собі широку посмішку. Потім зітхнула і вже серйозніше пробурмотіла: — Тепер вам відома моя таємниця.

— Не про нас тобі варто турбуватися, — Ребека поглянула на мене з серйозністю в сірих очах. — Батько це так не залишить. Він може повідомити в храм. І нехай чарівників в нас не вбивають, та і шани до них жодної немає. Тобі можуть зіпсувати життя. А якщо дійде до короля, що його син заручився з чаклункою…

Повітря у кімнаті, здавалося, поважчало після цих слів. Я знала, що батько може використати цю новину проти мене. Використає проти мене — обов’язково. І з цим треба буде щось робити.

— Ми чимось можемо тобі допомоги? — спитала Джозі, притиснувши долоні до живота. — Якщо нас спитають, ми скажемо, що ніколи не бачили твоєї магії…

— Та чи будуть нас питати, — пирхнула Ребека, рвучко встала, пройшла до сусіднього вікна. — До того ж, ті лорди все одно завтра приїдуть. Навіть якщо батько і злякався тебе сьогодні, сестро, завтра він може грати більш впевнено. Твоя сила може стати твоєю слабкістю.

Ребека зараз казала дуже правильні речі. З якими неможливо було сперечатися.

— Все це вже трапилося, — знизала я плечима. — Все що ми можемо, не дати завтра вам стати нареченими якихось там лордів.

— Насправді, ми можемо більше, — пробурмотіла молодша сестра, дивлячись у вікно.

— Про що ти? — Джозі насупила брови.

Однак відповіді не було. Ребека лише відмахнулася і більше не сказала ані слова.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍