Сергій Гальченко - Таємниці морів, Сергій Гальченко

   Перші два удари вони витримали мовчки. Хоча навіть Бомані ледь стримувався, щоб не заволати від болю.

   — Зрозуміли що вас чекає? — гарчав на полонених Мальдонадо, — повторюю, де Морейро? 

   Та розбійники мовчали.

   — Чого мовчите? Я полегшу страждання тому, хто допоможе відшукати цього пройдисвіта!

   — Він пішов за провізією позавчора, та досі не повернувся, — вигукнув хтось з піратів. 

   Решта невдоволено глянули на нього. Хоча розуміли, що невідомо чи живий Фернандо. Тим більше пройшло куди більше часу, ніж  сказав хлопець.

   Мальдонадо обсипав їх погрозами та лайкою, і велів зачинити у трюмі.

   — Дозвольте принаймні допомогти пораненим, — попрохав Діого та вказав на Бомані з товаришем, які корчилися від болю.

   — Ви лікар?

   — Так.

   — Нехай валяються собі! Отямляться добре, а як ні, то  що мені до того. Все одно їх чекає подібний кінець, як, до речі, й вас, сеньйор.

   — Проявіть милосердя.

   — Добре, можете перев’язати цих, — зневажливо мовив Мальдонадо, — а потім підете з нами на фрегат. Наш лікар захворів. Якщо зможете швидко його вилікувати, поклопочу, щоб вас помилували.

   Діого у супроводі двох солдатів, які отримали наказ, стріляти у разі найменшої непокори, зібрав мазі та мікстури у невелику скриньку.

   Йому дали кілька хвилин, помазати побої покараним піратам, а також перев'язати пораненого у сутичці товариша. Потім його посадили в човен і направили на фрегат. Разом з ним відправили Маріо, який мав тепер прислуговувати офіцерам у кают-компанії, і ще п`ять міцних хлопців. Ті під прицілом робили брудну роботу з дрібного ремонту судна.

   Військовим не завадили б і послуги навігатора, проте Родріго відмовився зізнатися, що він знається на навігації.

   — Краще висіти на шибениці, ніж прислуговувати цьому надутому індику, — тихо мовив він товаришам.

    Тих, хто залишився, посадили у трюм, під охороною озброєних солдатів.

   Минуло вже два дні. Бранці всі сиділи у трюмі. Лише раз на добу їм давали пити та поїсти сухарів. Тим часом Мальдонадо відправив загін на пошуки Морейро. Однак солдати поверталися ні з чим.

   Капітан де Сілва збирався вирушати до Пернамбуку. Але Мальдонадо вмовив його дати ще кілька днів на пошуки.

   Звісно, вже те, що він привезе у місто захоплений піратський корабель, та полонених розбійників принесе йому пошану та славу. Та головна його ціль, це негідник Морейро. Йому байдуже на всіх піратів та навіть відібрані в них зливки золота. Він хотів бачити зашморг на шиї Фернандо.

   Він не міг пробачити Фернандо загибель кузена, оскільки був певен, що саме «Нестримний» брав участь у нападі на його поселення. Дуже часто людям, котрі нам не приємні, та до того ж насправді не безгрішні ми приписуємо до справжніх гріхів - вигадані.

   У той день з двадцяти солдатів, яких відправили на пошук Фернандо повернулося менше половини. Загін  зайшов далеко в ліс та потрапив у засідку дикунів. Вони відповіли з вогнепальної зброї,  що змусило індіанців розбігтися. Та все одно зазнали втрат. До того ж одного з солдатів схопив кайман, коли вони переходили річку. Солдати не хотіли продовжувати пошуки, казали, що капітан піратів скоріш за все мертвий, можливо його з’їли кровожерливі дикуни.

   Та Мальдонадо вирішив, що напад індіанців справа рук Фернандо.

   — Телепні! Злякались якихось дикунів. Ви матроси королівського флоту, чи блазні? — горланив на них Мальдонадо.

   Капітан де Сілва не поділяв рішучості офіцера, проте поступився його натиску.

   — Візьміть людей п`ятнадцять з бранців. Нехай йдуть попереду, — наказав Мальдонадо.

   — А якщо втечуть?

   — Стріляти у кожного, хто не кориться! На нас чекає довгий шлях, а цих мерзотників ще годувати треба.

    Пізнього вечора з палуби доносились накази Мальдонадо матросам, що чергували на захопленому «Нестримному». Капітан, офіцери та більша частина команди залишились на фрегаті. Приблизно тридцять озброєних матросів слідкували за бранцями. Мальдонадо більше за всіх офіцерів проводив час на захопленому кораблі.  Допитував полонених та слідкував за солдатами.

   — Чув нас завтра поженуть разом з солдатами шукати Фернандо? — пошепки мовив до Естебана Альфред.

   — Здається мені вже не знайдемо його живим, — приєднався до розмови Панчо, — Дикуни непогано пошматували цих йолупів минулого разу. Та, на жаль, нашого капітана, напевно, спіткала та ж доля.

   — Ската тобі на язика! З нашим капітаном усе гаразд! Певен він вже дістався до копальні.

   Та ці слова вже нікого не заспокоювали. Тепер вони переймалися своєю долею. Вихід охороняли четверо вояків з мушкетами. Вони стояли ззовні, рідко заходячи до полонених, щоб приструнити тих.

   Минулого разу Естебан звернувся до солдата, який підійшов до них.

   — Приятель, за нашу свободу можеш отримати великий куш. Лише звільни нас! 

   — Стули пельку, мерзенний пірат! — гримнув солдат.

   — Бажаєш приєднатися до нас? Не бійся. На своїй службі отримуєш крихти, я це добре знаю. І не доведеться підкорятися цьому індику,— вів далі Еуреха.

   Солдат направив мушкет на Естебана

   — Послухай мене, виродку, ще раз почую подібне, пристрелю!

   — Так, годі тобі, — спокійно відповів Естебан.  — Тобі вирішувати, але пам'ятай, наша пропозиція в силі!

   Кінець фрази, він сказав якомога голосніше, щоб почули інші. 

   — Закрий пащу! — гаркнув солдат, та зачинив за собою двері. 

   Знесилені за останні дні пірати сиділи мовчки. У гнітючій темряві не видно облич товаришів, які сидять поруч.

   Альфред тихо мовив до Естебана.

   — Гадаєш з цих жовторотиків ніхто не захоче заробити? 

   — Схаменись вже, я сплю, і мені зараз до дупи це все! —  пробуркотів той

   — Та все ж в нас є надія.

   —  Перегризти мотузки та горлянки цим ховрахам? А далі... — не поділяв впевненості товариша хлопець.