Яра Крихта - Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта

Віолетта відчувала, як у ній наростає збентеження. Вона уникала його погляду, щоки палали від того, що він бачив її такою. Але він... він просто дивився їй у вічі, спокійно.

– Що змінилося? – запитала, не витримавши.

– Я.

– Що сталося? – змусила себе подивитися на нього.

Аларіон нахилився ближче, розпускаючи її волосся з тугої коси. Його пальці ковзнули крізь пасма, розплутуючи їх із такою дбайливістю, що у Віолетти защемило в грудях.

– Я знаю напевне, – почав він, – коли хтось із істинних отемняє свою магію гріхом, то зв’язок рветься. І навіть побачивши твої спогади, навіть знаючи, що саме сталося і хто ти для мене... це відчуття зникло.

– Тобто...

– Воно наче лишилося в пам’яті, але таке далеке, що я не міг за нього схопитися. Я думав, чи змінить щось дитя.

– Не змінить? – вона спантеличено перебила, побоювалася відповіді.

Аларіон узяв з полиці гребінець і повільно провів ним по її вологому волоссю. 

– Я відчуваю, що дитина з’явиться на світ сьогодні, – мовив задумливо. – Але вона мала народитися ще сьогодні вночі...

– Я цього не відчуваю, – дівчина усміхнулася, ніби намагаючись жартувати. –  І Клео певна, що потрібно ще два тижні. То як ти можеш відчувати?

Аларіон похитав головою, поглянувши на неї.

– Я прокинувся з думкою, що це вже сталося. Годину тому.

– Що?

– Я був певен. І боягузливо не наважувся явитися до тебе. Але я відчуваю її магію, Віолетто. Я вже знаю, що це дівчинка. Лілі, як ти і хотіла, – додав він. – Мені подобається це ім’я.

Віолетта опустила голову, відчуваючи полегшення. Слава небесам – не спадкоємець.

– Дякую...

Аларіон торкнувся її руки.

– Я відчуваю свою магію в цій дитині, як ніколи раніше. Не темну, не нову... а ту, що вже зникла. І це дозволило мені згадати… Тоді, коли ти торкнулася мене, щоб зупинити кров від рани на моєму плечі... Я лиш збагнув, що ми пов’язані. Але не встиг тебе покохати. У нас було надто мало часу, щоб усе збагнути. Пізніше… мені було тебе шкода, я мав щось зробити, щоб вберегти свою дитину від війни. 

Віолетта завмерла, дивлячись на нього широко розплющеними очима. Вода в теплій ванні ще ледь колихалася навколо неї.

– Вибач за всі ці місяці. Я був нечесним з тобою, – провів долонею по її щоці – теплою, сильною. – Я думав лише про себе і хотів розібратися, що зі мною сталося і чому. Хотів збагнути, звідки насправді мої почуття. Через наш зв’язок? Через дитину? Чи дійсно через тебе…

Вона ледве дихала, слухаючи.

– Ти красива, ніжна… – мовив далі, нахиляючись трохи ближче. – Я люблю твій голос, твій сміх… мені навіть подобається, яка ти ніжна пташка – в клітці, тут. Як би жахливо це не звучало… 

– Я це розумію… – прошепотіла, але навіть сама не була певна, що її серце не вибухне від почутих слів.

Аларіон нахилив голову, його дихання торкнулося її шиї.

– Але навіть якби не було Лілі… Я міг би закохатися в тебе. Навіть якби не було нашого зв’язку.

Віолетта відчула, як по її шкірі пробігли мурахи. 

– І дійсно закохався, – повторив він. – Мені лише потрібен був час, щоб опанувати те, якою холодною і жахливою стала моя магія. Це дуже заважало… Бо це вічний холод всередині, а серце… наче й не б’ється, не крається. Вибач, що мені потрібен був час. Я винен.

Її серце калатало десь у грудях, а губи розтулилися, але вона не знала, що сказати. Вперше він не ховався за владністю чи холодом. Він просто стояв перед нею, відкритий, уразливий, справжній.

Аларіон торкнувся її обличчя, обережно, ніби боявся, що вона відсторониться. Його долоні були теплими, сильними, але водночас незвично ніжними. Віолетта відчула, як серце зробило дивний, тремтливий рух у грудях.

– Я закохався давно, – сказав він, його голос був глибоким, низьким, майже зболеним. – Збагнув лише зараз. Цієї ночі. Коли відчув, яким я колись був.

Його пальці ніжно погладили її вилиці, а Віолетта затримала подих. Вона бачила це у його очах – не просто слова, а усвідомлення.

Він нахилився ближче, і вона відчула, як його подих торкнувся її шкіри. Це було так ніжно, так спокійно, але водночас тривожно. Віолетта не рухалася, не знала, чи варто їй щось сказати, чи… Його губи торкнулися її власних. Спершу м’яко, наче несміливо – не вимагав, не володарював, як завжди, а просив. Дозволяв їй вирішити.

Але вона не могла не відповісти. Віолетта тремтливо видихнула й несміливо відповіла на його поцілунок, і тоді він став глибшим, впевненішим. Його руки злегка стисли її обличчя, пальці заглибилися в пасма волосся, а Віолетта відчула, як світ навколо наче розчинився. Вперше, з того моменту, як він з’явився у її житті, Аларіон не забирав щось у неї. Він віддавав. Себе.

Того дня вона народила.

Кінець листопада приніс із собою перший легкий сніг – крихітні, майже невагомі сніжинки, що повільно танули на підвіконні. У кімнаті було тепло, але Віолетта відчувала холод на шкірі, холод втоми, яка скувала її тіло після довгих годин болю. Вона ледве дихала, все ще намагаючись оговтатися, але не могла відвести погляду від нього.