Яра Крихта - Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта

Флешбек 10.7.

Флешбек “Війна”

 

Він з’являвся майже щодня, хоч і ризикував – Віолетта розуміла це.

Цікавився дитиною, торкався живота, але до неї самої ставився трохи… насторожено. Вона ловила в його погляді німі запитання: чому саме вона? Аларіон намагався згадати те почуття, коли знаєш напевно – ось вона, твоя істинна. Коли відчуваєш цей нерозривний зв’язок, навіть якщо не пам’ятаєш, як і коли він зародився.

Вони багато говорили. Віолетта наче наново розповідала про себе – вже втомлена від життя, від постійних пояснень і одних і тих же історій. Але він, на відміну від інших, слухав. Справді слухав. Не кивав відсторонено, не перебивав, не чекав, коли можна буде змінити тему. Він запитував. Відповідав. Намагався зрозуміти. І це було так дивно. Так незвично, бо досі нікому не були цікаві саме її історії.

У листопаді живіт уже був настільки великим, що навіть найпростіші речі – повернутися на бік, піднятися з ліжка – здавалися важкими. Віолетта прокинулася, не готова до нового дня.

Вагітність минала складно. Клео радила їй узагалі не вставати, просила кликати її або відправляти до неї Бруно, якщо щось буде потрібно. Пес часто носив їй речі, дуже кмітливий. Але сьогодні не хотілося нікого кликати. Вона просто лежала, дивилася в стелю і тихо плакала, не розуміючи себе.

Не так вона уявляла своє життя. Так, Аларіон був чемний і дбайливий. Але... він не був її чоловіком. Їхня дитина – таємна. Прихована від світу, наче щось заборонене. І вона не знала свою долю… 

Віолетта витерла очі рукавом і раптом почула стук у двері.

Точно не Клео – вона ще спить. Зрештою, зараз лише п’ята ранку.

– Так? – тихо мовила.

– Я тут. Можна?

Звісно ж, він. Аларіон зайшов до кімнати – незвичний, без темного плаща, з підгорнутими рукавами сорочки, а волосся зібране назад. У цьому вигляді він здавався... таким хатнім. Наче тут хазяйнував і був у цьому домі завжди, щохвилини.

Він обережно сів на край її ліжка і провів рукою по світлому волоссю.

– Як там Алек і мій хрещений? – несміливо запитала Віолетта.

Аларіон м’яко витер її сльози долонею.

– У них усе гаразд. Хвилюються. Але я сказав Алеку, що у тебе все добре. Ви лише й питаєте одне про одного, – ледь усміхнувся: – Почуваюся не королем, а поштовим голубом, який носить одну й ту саму записку.

Аларіон уважно подивився на неї, перш ніж підвестися і простягнути руку. Його пальці були теплими, сильними, але водночас неспішними, обережними.

– Дозволь, – тихо мовив.

Віолетта не стала сперечатися.

Він легко підтримав її за лікоть і допоміг сісти рівніше. Звична вага живота тягнула вниз, але з його допомогою було легше. Віолетта сперлася на нього, коли він підняв її на ноги. 

– Все добре? – він схилив голову, вдивляючись у її обличчя.

Вона кивнула. Аларіон провів її до ванної, обережно підтримуючи кожен її крок.

У просторій кімнаті пахло лавандою та м’ятою. Віолетта дотяглася до дверної ручки, несміливо збираючись замкнутися, але раптом він зупинив її, м’яко притримавши двері.

– Я скучив, – сказав просто.

Вона завмерла, спантеличена цими словами.

– За мною? Чи це лише через дитину? – її голос прозвучав гостріше, ніж хотіла.

– За тобою.

Віолетта вдивлялася у його світлі сірі очі, шукаючи бодай тінь неправди. Але він дивився на неї так, що сумнівів не лишалося. Вперше прозвучало щось таке…

– Віолетто, дозволь допомогти тобі.

Як можна відмовити королю? Як можна відмовити... йому? Вона ледь помітно кивнула.

Аларіон зайшов разом із нею, підійшов до ванни й відкрутив воду. Поки ванна наповнювалася, чоловік обережно торкнувся її плеча, ніби запитуючи дозволу допомогти.

Віолетта напружилася. Її серце закалатало від страху. Досі він так не поводився… 

Ні, вона не була готова. Не хотіла, щоб він бачив її оголеною. Не такою. Великою, незграбною…

Аларіон помітив її нерішучість. Його пальці, які вже були готові зняти з неї сорочку, завмерли на тканині. Він подивився їй у вічі – і в цьому погляді не було ні влади, ні вимоги. Лише очікування. Він не змушував. Питав.

Віолетта ледь чутно видихнула й заплющила очі, кивнула, дозволяючи йому.

Аларіон нахилився ближче, його дихання торкнулося її шиї. Повільно, м’яко, він розв’язав стрічку на сорочці й спустив тканину з її плечей. Його рухи були такими ніжними, ніби він боявся злякати її більше, ніж вона вже злякалася сама.

– Все добре, – прошепотів.

І тільки коли тканина впала, а тепла пара від води огорнула її шкіру, вона зрозуміла – йому байдуже, як вона виглядає. Він просто хотів бути поруч. І якби не обставили… він був саме тим чоловіком, якого б вона хотіла поруч усе життя.

Аларіон обережно підтримав Віолетту, допомагаючи їй увійти у воду. Тепла вода огорнула її втомлене тіло, полегшуючи напругу в спині та ногах. Вона тихо зітхнула, відчуваючи, як біль трохи вщухає. Чоловік узяв м’яку тканину, змочив її у воді та почав ніжно обтирати її плечі, руки, живіт. Його дотики були уважними, ніби він боявся зробити боляче.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍