Люко Дашвар - Ініціація

вчасно віддати дар нотаріуса Реформаторського. Тепер я в цьому впевнена на двісті відсотків.

Сідаю за кермо. В обідню перерву таки мотнуся столичними арт-салонами, обов’язково наштовхнуся на потрібний: напівпідвал, вісім сходинок униз. Упізнаю його одразу.

Реальність підсовує свиню. Приголомшливий ляпас! Синя «Мікра» гальмує в нутрощах вузьких подільських вулиць лише тому, що Сікорський скористався моїми маршрутами і наказав відвезти кульок із готівкою в дружню організацію для забезпечення масовості найближчої акції, і я вже прямую до звичайної п’ятиповерхівки, на першому поверсі якої у звичайній квартирі отаборилися ласі на бабло активісти, коли чую дзвінкий свіжий вигук:

— Ромо-Розо!

Ме-ме-ме… Ме-не звати Ме-ме-ланією! Ме… Мекаю і мекаю! Коза! Не обертаюся на вигук, мекаю, намагаюся вигнати зі своєї реальності все, що пов’язане з прекрасним, як мрія, ім’ям. Почулося!

— Ромо-Розо! — і вітер, сонце. Стільки радості, наче чиясь рука висмикнула мене з глухого кута на повітря, аж запаморочилося.

Це Діна. Худенька, сорок кілограмів кісток у майці та джинсах, темноволоса блідошкіра Діна. Уже йде до мене, усміхається. Боронюся! Поки йде, боронюся-аналізую метушливо: Діна не знає імені, яке дав мені Блек. Та вона знає Блека. І Валентину, якій я сама набрехала, що я Рома-Роза. Мене не забули, згадували? Може, ще й дорікали за те, що зникла, не з’являюся більше в сирій від сушіння овочів квартирі на Нивках? Так мені є що відповісти з позицій своєї суцільної зайнятості в «Кресалі»!

Діна підходить, обіймає мене без натяків на фальшиві «обнімашки» — тепло, довірливо. І я раптом розумію: як же схожа Діна на дівчину з мого сну!

— Що ти тут робиш? — питаю першою, аби спрямувати розмову в небезпечне русло. Я таки щось кумекаю в тому! Навіть повернулася до планів зорганізувати тренінги з ефективної комунікації.

— Лампочка перегоріла, — дивакувата Діна не зраджує собі, відповідає фіналом довгого логічного ланцюжка, та мені напрочуд легко відновити його: лампочка перегоріла в Діниному арт-салоні, бо Діна — художниця, живе в крутій хаті на Печерську, тож має гроші на такі примхи, як відкрити власний арт-салон. І тепер прямує повертати світло в чорний коридор, бо арт-салон десь тут, на Подолі, зовсім поряд. Він точно в напівпідвалі, вісім сходинок униз до дверей.

— Можна з тобою? — питаю, бо дуже хочу пересвідчитись: салон саме такий — напівпідвал, вісім сходинок вниз. Салон, який я шукаю.

— Герман загинув, — мовить вона замість того, аби ствердно чи заперечливо хитнути головою, уже йде гарячою вулицею.

Лишаю «Мікру», теліпаюся з кульком готівки за Діною слідом. Герман? Усе почалося з Германа, коли уривок мого сну так нестримно втрутився в реальність. Мій сон згубив Германа? Не я ж? Хоча, признаюся, бажала справедливої кари молодому розгодованому ницому нотаріусу. І чому Діна каже, що Герман загинув? Гинуть герої, а звичайних людей просто вбивають чи самі щодня вбивають себе в банальних життєвих драмах.

— Саме загинув? — уточнюю, не маю сумніву: Діна зрозуміє підтекст.

— Собаку захищав. Від людини.

«Дійсно загинув», — погоджуюся подумки, та уява безсила побудувати декорації, в яких Герман міг би виявити безкорисливий героїзм. Може, собака був рідкісної породи, заблукав і хазяї пропонували чималу винагороду за його повернення, та охочих отримати гроші виявилося забагато, зчинилася бійка і конкурентна штовханина, у якій Герман виявився слабшим, бо він забагато жер і забагато важив для того, аби відстоювати свої інтереси з позиції грубої фізичної сили.

— Врятував звичайного безпритульного пса, — чую Діну. Вона читає мої думки?

— Квіти встигну купити? — дратуюся. І через те спілкуюся з Діною її ж дивним способом. Кидаю кінчик довгого логічного ланцюжка, спостерігаю, як скоро розплутає.

— Герман загинув тої ночі, коли на підлозі з’явився нерівний контур білим і на ранок після якої я побачила те місце трагічним і розмалювала стіни в кров.

Ще тоді?.. Мій сон тільки торкнувся Германа, і тої ж ночі він загинув?

Німію. Забуваю дихати. Дідько, як же страшно за себе! І вже хочу прощатися, бігти геть, бо не до спогадів, не до пошуків арт-салону зі сну, — реальність вимагає віддати готівку соратникам по суспільній активності. Та ноги несуть за Діною, повертаємо за ріг, і Діна зупиняється біля звичайної п’ятиповерхівки. Ніяких напівпідвалів, ніяких сходинок униз. Перший поверх фасаду різниться від інших типових будівель лише дверима, прорубаними в стіні, що ведуть до, певно, не квартири, а якогось іншого перепланованого простору. Діна береться відчиняти надто хиткі, ніяк не дубові, двері, на пласкій поверхні яких висить стильна табличка: «Арт-салон».

Ні! Цей арт-салон не з мого сну. Можна не жахатися, бо тут усе не так, як мені наснилося. Навіть зайду, роздивлюся, чим саме Діна наповнила свій простір.

— Лампочка. — Діна вже вилізла на розсувну драбину посеред світлого просторого холу, бо тут немає ніяких вузьких чорних коридорів, одразу потрапляєш у хол і розумієш: ти в творчих мріях інших людей, тому що хол наповнений не тільки хенд-мейдом — атмосферою.

Веселюся. Вивчаю мрії інших людей. Суну з холу до великого куба основної зали, і вже нічого не насторожує: ані різнобарвні килими, ані пончо, вішаки з якими притулилися до стіни. Хіба тільки в салоні з мого сну продаються пончо? Торкаюся одного, бо впевнена: навіть тактильні відчуття допоможуть відігнати моторошні сумніви. Діна поряд. Торкається рукою пончо.

— Автентичні. Андські, — дублює фразу дівчини з мого сну.

Ні, ні! Не аргумент! За відсутності чорного коридору і важких дубових дверей треба щось більше, ніж «автентичні, андські», щоби я знову повірила, ніби потрапила в арт-салон зі сну. Хай у деформований і невпізнаваний салон, але зі сну!

Випростовую руку, демонструю Діні огидну каблучку на правиці.

— Діно, бачила таку раніше? — в лоба, по суті.

Діна розглядає синю пляму плаского каменю на моїй руці, усміхається.

— Хіба можна забути цю красу? Унікальна річ. Існує в єдиному екземплярі. Її купив у мене старий дідусь.

Діна переводить на мене здивований погляд і, думаю, зараз запитає: «Як? Як це диво опинилося у тебе? Ти ж не вкрала?» Та Діна констатує без краплі сумнівів:

— Ромо-Розо! Ти геть не випадково опинилася в моєму салоні.

Чітка картинка ламається, наповнюється метушнею і мордуваннями, точок відліку нема. Взагалі! Бо салон не зі сну! А каблучка зі сну — з цього, з реального Діниного салону, і сама Діна так схожа на дівчину зі сну! Але ж уві сні мені ніхто не дарував каблучки: я поцупила її!