Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

із ним просто не захотів би говорити бейлер-бей, а якщо й говорив би, то під час допиту, тортур.

Пан Сулятицький похолов: а якщо й його самого візьмуть на тортури?

А може, й краще, коли передасть отого листа від розбійників пан Адамек? Якщо бейлер-бей розсердиться, то на пана Адамка, а він тут ні при чім.

Хай пана Адамка й тягнуть на допит.

Стежка вилася то вниз, то вгору. Невеличкий, але міцний коник спокійно йшов по краях прірв, під прямовисними скелями.

Ось він виніс вершника на гребінь гори, і пан Сулятицький побачив синє-синє море внизу, помережене сірими розводами…

— Море… Руське море, — мовив по-російськи товмач.

Пан Сулятицький обернувся до рудобородого:

— А звідки пан знає мову московитів?

— А ти звідки? — у свою чергу запитав татарин.

— Ого! Я був у Московії! Разом з Димитрієм-царевичем.

— А проте московити вигнали-таки вас із своєї землі!

— Так звідки усе-таки знайома панові московитська мова?

Товмач блиснув своїм більмом, зиркнув спідлоба:

— Так я московит чи, як кажуть турки й татари, касапчі. Був Андрій — став Асаном. Так мене й називають Асан Касапчі.

Пан Адамек їхав позаду і мимоволі прислухався до розповіді товмача:

— Я з нижегородських міщан, був ремісником — і непоганим: по золоту, сріблу, міді, латуні, бронзі працював. Мав чимало грошенят. Дружину молоду мав — Авдотію. А тут нещастя. Ляхи лізуть на нашу землю. Гине російська земля, гине російський народ… Аж чуємо: закликає всіх руських людей Козьма Захарович Мінін-Сухорук: хто, мовляв, що має — віддавайте на оборону, на боротьбу з ворогами, ставайте на бій. Прийшов додому, перелічив свої гроші, трохи лишив для дружини, а решту віддав на святеє діло. Та й сам у ополчення пішов. Бився добре. Немало таких, як ти, на той світ відправив… А потім… Стрівся мені під Москвою отакий лях, як оце твій товариш, — Асан Касапчі озирнувся на Адамка, — він і прибив мене. Я й зомлів. В полоні опинився. Продали туркам. Турки привезли в Стамбул, перепродали на галеру. Став я веслувати на галері. Тяжко, ой, тяжко ж було! Сидимо ми по п’ять чоловік на лаві, тримаємося за одне весло, гребемо без кінця. Ногу прикували до ланцюга під лавкою, а коли галера йде у відкрите море, то ще й наплічники такі одягають — залізні обручі. Скуті руки й ноги.

«І оце таку долю готував мені сеньйор Гаспареоне?» — подумав пан Славек.

— Пропадаю я на галерах, — вів розповідь Асан Касапчі, — а надії на викуп з неволі агарянської немає. Гребу та й гребу — люди мруть, а я ще живий. Попрацював отак з рік — з мене тільки шкіра й кості лишилися. Другий рік іде — ще гірше. Якось наглядач почав бити камчею, не витримав — кинувся на нього. Та ланцюг не пустив. Мене страшенно відлупили, та ще й вирішили стратити — повісити на щоглі. Вивели мене, прощаюсь я з життям, аж надумав: як помирати, то весело. Дай-но, думаю, перевернуся в турецьку віру, хай після того вішають. Все ж на одного басурмена менше стане… То й кажу: хочу бути турком, мусульманином! Зашушукалися турки, побігли до капітана нашої галери. А він сам з потурмаків — твій земляк, Іллях… І не стало на світі Андрія Сомова, сина Василевого, а став потурмак Асан. Не повісили мене, а привезли на берег, з великою радістю вулицями водили, з музикою. Почав я знову працювати, маю прибутки, складаю потроху, щоб, може, якось утекти на батьківщину. Як ляжу спати — Волга сниться… І так же погано мені стало, що далі нікуди. Почав випивати. За це аллах мене й покарав. Бійка зчинилася на вулиці, а я в неї встряв, от мене хтось по оку і тріснув. Більмо наросло. А в мене ж робота така, що око — найперше діло… Пішли мої справи на гірше. Досада на душі була така, що якось зайшов я в мечеть, та задумався про свої справи так, що замість молитися, спересердя плюнув на підлогу. Схопили мене та й відправили на галери знову. Там я познайомився з Аметом Киримли, разом сиділи, на одній лавці… Якось під час бою галера вийшла в море в погоню за козаками, які зробили напад на Стамбул. Та, поспішаючи, не встигли наплічники на нас накинути. Не до того їм було. Наша галера налетіла на козацьку чайку, потопила її, але козаки встигли почіплятися на весла і пробратися на галеру. Ми чуємо, що хтось вчепився за весла, але мовчимо, наглядачам не кажемо ні слова. А було це вночі, вітер, темрява. Залізли козаки до нас, убили наглядача, забрали в нього ключі від ланцюгів. Наш Амет Киримли та ще кілька його хлопців допомогли козакам. Стала галера наша. І повів її наш новий капудан-ага козак Карпо Недайборщ на північ.

Коні спускалися до моря. Пан Сулятицький дивився на довгі вали хвиль, на далекий мис, що ніби розпливався у повітрі.

— Ну, а коли ж додому, в Московію, повернетеся? — запитав пан Сулятицький.

— Не знаю. Все це не так просто. Перед богом християнським я чимало нагрішив. А мухаммедова віра в’їлася в душу.

— А Волга ж як?

— Сниться… Мабуть, утечу-таки додому, але не сьогодні й не завтра. Та й Амету Киримли моя допомога потрібна.

Вони їхали вже дві години, а Кафи все ще не було видно… Пан Адамек мовчав, хоч пан Славек і намагався розпочати розмову.

Нарешті вершники виїхали на гору й зупинилися. Внизу розкинулося велике місто з фортечними мурами й вежами, з брамами, ровами, бійницями. У порту стояло кілька суден, маленькі човни снували між ними… І море синє-синє…

— Тепер так, — сказав Асан. — Ви їдете вниз, до найближчої брами. Говорите, хто ви й що ви й показуєте ханський ярлик. Вас пропускають. А далі дієте, як сказав Амет Киримли… Потім, якщо буде відповідь, їдете назад. Не буде відповіді — теж їдете. Я вас чекатиму за оцією горою.

— Гаразд, — сказав пан Сулятицький.

…Вже коли доїжджали вони до брами, пан Станіслав зупинився і сказав панові Адамкові:

— Раз ви взяли у мене листа від Юхти, то можете забрати й листа від Амета Киримли.

— Якщо сам Амет доручив саме вам вручити цього листа, — відповів пан Адамек, — то ви його і вручайте. А мені він доручив інше: пильнувати, щоб ви не почали хитрувати.

— Сказали б, що злякалися! — відповів пан Станіслав, і йому аж приємно стало на душі, що він, пан Сулятицький, такий хоробрий.

— Про хоробрість поговоримо потім, як доберемося