Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

чоловік повернулися звідти живими, а всі інші — полягли. Так от, якщо довідається ваш король, що ви допомагали турецькому шпигунові, то він вас усіх посадить на палі.

— Ми не хочемо! — знову затремтів голос пана Сулятицького.

— Ну, то бейлер-бей відправить вас на галери.

— О, ні, бейлер-бей дуже порядна людина. Так сказав друг сеньйора Гаспареоне.

— Той друг — такий самий шпигун, як і Гаспареоне. Асане Касапчі, переклади їм, про що пишеться наприкінці листа до бейлер-бея.

Він почав повільно читати, а рудобородий — перекладати:

— «Ваша милість! Уклінно прошу передати до Стамбула, що вбивство Ях’ї відкладається через те, що він має надзвичайно пильну охорону. Козацький флот уже готовий до походу, який розпочнеться…» — тут Амет Киримли зробив паузу, взяв перо і щось позначив у листі, — «через місяць. Кемаль Сус зараз перебуває серед донців, а Коломайко — в Києві…» Ну, далі — несуттєво. А, ось цікаві рядки: «Ці гяури зробили потрібну нам справу, але вони нам більше не потрібні. Кемаль Сус пообіцяв їм велику суму грошей, але вони не заслужили на таку винагороду. Чи не могли б ви надати їм можливість попрацювати на галерах і заробити оту суму, яку вони назвуть, власними м’язами? Припадаю до ваших ясних ніг, цілую порох на дорозі, якою ви йдете…»

— Отак! — сказав Амет і засміявся. — Я не заздрю вашій долі. Щоправда: родичаєшся з собакою, то не чекай дружби від людей.

Пан Станіслав мовчав, мов йому заціпило.

Пан Адамек в розпуці сів на землю і схопився руками за голову. Пан Євгеніуш дивився скляними очима на вогонь.

Наступного ранку Амет Киримли звелів привести бранців.

Обдерті й забруднені, вимучені страхом та безсонною ніччю, стояли вони перед отаманом.

— От що, вельможне панство! Мені не треба ні ваших голів, ні ваших найкращих слів. Ми вас ловили не для грабунку чи вбивання, а для того, щоб ви передали бейлер-бею Мухаммеду-паші та його бьолюк-баші Чаїру Чар-лаги нашого листа. В цьому листі пишеться, що я, ешкийя-баші Амет Киримли, оголошую смертельну війну тим, хто поневолює наш край. У цьому листі я також пишу, що коли з голови мого посланця, — а посланцем будете ви, пане Сулятицький, — упаде хоч одна волосинка, то ми нищитимемо всіх турків. Так от, пане Сулятицький, ось вам ханський ярлик, листи од вашого сеньйора-шпигуна й кінь. Ви відвезете наш лист. Вас проведе до Кафи наш товмач Асан Касапчі.

— Але, але… я не хочу на галери… — заплакав пан Славек.

— А ми це місце в листі відрізали, — заспокоїв Амет.

Сльози миттю висохли на очах пана Сулятицького.

Амет Киримли далі запитав:

— А чому пан Сулятицький не цікавиться долею своїх друзів?

Ах, так, пан Славек зовсім не подумав, що в нього ж є й товариші, які їхали разом з ним, страждали разом з ним.

— Справжній шляхтич не уявляє своєї долі без долі товаришів!

— Я не вважаю, що пан Сулятицький так думає, — відповів Амет. — Коли я спостерігав його поведінку в бою, у мене склалося інше враження.

Пан Сулятицький рвучко схопився за свій пояс з лівого боку — там мала бути його шаблюка. Але її не було, і пан Славек це добре знав. Проте він мав зробити такий жест.

Амет Киримли погладив великим пальцем свій ріденький вус і, ніби не помічаючи гніву й пересердя поляка, вів далі:

— Ваші товариші лишаються в мене. Отже, ви маєте можливість довести істинність ваших слів про дружбу й товариство. Але нагадую ще раз: жодного слова поза тим, що є в листі отого джасуса! І — жодного слова поза тим, що є в моєму листі!

— Я обіцяю! Слово гонору!

— Я хочу запитати у вас, що ви нам зробите, якщо пан Сулятицький не виконає своєї обіцянки? — запитав пан Євгеніуш.

— Ви нікчема! Та як ви смієте? — обурився пан Сулятицький.

— Продам на галери. А якщо він приведе сюди яничарів — повідрубую вам голови. Чи посаджу на палі.

Він пильно подивився на пана Сулятицького і сказав:

— З вами поїде ще оцей довгий, — Амет показав на пана Адамка. — І якщо ви не виконаєте даної обіцянки, він вам відрубає голову! Так і буде — двоє поїдуть в Кафу, двоє чекатимуть тут!

Пан Влодзімєж і пан Євгеніуш сумно опустили голови.

— А тепер рушайте! — наказав Амет Киримли. — Хай подорожує з вами щастя!

Амет не сказав, що він виправив у листі дату початку козацького походу.

Турки думатимуть, що мають у запасі три тижні, а то й місяць, а козаки вже ось де!

…За кілька хвилин пан Сулятицький, пан Адамек та рудобородий їхали гірським дубняком у напрямку до Кафи.

Пан Адамек їхав і напружено думав: що зробити з цим чортовим Сулятицьким? Побити йому пику чи вбити зовсім? Убити, убити, розтоптати падлюку! А самому податися на Січ і розповісти про все, що натворив оцей тхір, який носить звання шляхтича. Розповісти, що в козацькому таборі сидить якийсь Юхта — помічник Гаспареоне!

«Чекай, а що буде з цими двома пришелепками — Євгеніушем і Влодзімєжем? Їм — смерть. Ні, так не годиться! Спокійніше, Адамку, спокійніше! Ти теж устряв у халепу, на твоїй совісті допомога джасусові».

Він їхав і напружено думав про те, що ж його зробити. Відібрати послання отого шпигуна, який сидить у козацькому таборі? А що це дасть?.. А втім…

— Пане Сулятицький, — сказав він, під’їхавши до пана Станіслава. — Негайно віддайте мені послання отого джасуса, інакше я скину вас у прірву.

— Я уповноважений самим Аметом Киримли!

— А мені чхати, що ти ним уповноважений! — гарикнув пан Адамек. — Скину — і все!

— А пан Влодзімєж і пан Євгеніуш?

— Дідько з ними! Але я не дам тобі передати туркам шпигунську цидулу! Давай сюди!

Пан Станіслав перелякався. Він вийняв папірець і віддав панові Адамкові.

— От і гаразд. А тепер їдь далі від мене!

— А ви на мене не тикайте! Я з вами свиней не пас! — вигукнув пан Станіслав, але коня про всяк випадок погнав уперед. А від’їхавши кроків на п’ятдесят уперед, гукнув товмачеві: — їдь зі мною поряд, а то оцей одержимий чорною хворобою може налякати мого коня!

Товмач під’їхав ближче, тепер пан Сулятицький їхав уже спокійніше. Крадькома мацнув потайну кишеню. Гроші, слава богу, лишилися цілі. Ці розбійники й справді полювали явно не на гроші. Їм таки треба було взяти якогось шляхетного чоловіка з іноземців, який би мав сміливість передати їхнього листа бейлер-беєві та бьолюк-баші. Місцевий житель міг спокійнісінько собі втекти, не виконавши наказу, або ж