Сергій Русланович Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

«Ну що, Колька, тепер розумієш, як то бути шахідом?» – глузливо питався він себе і просив Зубра наливати коньяк.

– Я завжди ненавидів терористів. Особливо смертників. Ніколи не думав, що прийде час і я поповню їхні ряди, – сміявся Гопко, і Зубр розумів, що його підопічний сп’янів.

«Мені потрібно, аби він був тверезим», – думав Зубр, а далі картав себе:

«Сам винен! Рибка, ікорка, коньяк… Старий бовдур!»

Гопко ж продовжував говорити.

– Навіть уявити собі не міг, що прийде мить і я, обв’язаний тротилом чи там чим, буду їхати на інвалідному візку Красною площею, та ще й в День Перемоги, аби розірвати на дрібні шматки і себе, і усю ту наволоч. А в мене ж два діди воювали, батькове дитинство в війну минуло, мама за п’ять років після тієї війни народилася… Цікава штука, доля. Ніколи не знаєш, як вона тебе закрутить.

– Ви жалкуєте про свій вибір?

– Я? Ні. Це єдине, що я хочу зробити.

– Тоді навіщо говорити про це?

І тут Гопко зірвався на крик:

– А про що мені ще говорити в останній день життя, як не про смерть?

– Згадуйте кращі моменти…

– Чи були такі взагалі?

– У кожної людини вони завжди є.

– Напевно, я виключення з загальноприйнятих правил.

– Нічого не пригадується? Ані дещиці щастя? Спокою? Радощів? Варто лишень заплющити очі, розслабитися і згадати. Зробіть, як кажу. І вам усе пригадається. А я поки відійду на хвилину, – сказав Зубр, підвівся з-за столу, побачив, як Гопко заплющує очі, та спустився сходами донизу.

Тим часом Микола Федорович намагався згадати. В голову лізли усілякі дрібниці, несуттєві пустощі, неважливі деталі минулого. Коньяк грав з уявою, тіло розслаблялося, і тут він побачив бабцю Варю. Стареньку, зморщену, маленьку та згорблену Варвару Йосипівну, який судилося ростити хлопчика Миколку, коли його батьки зранку до ночі пропадали по роботах та буденних клопотах радянського життя.

Глуха на одне вухо, з катарактою на лівому оці, вона була їхньою сусідкою. Ніхто нічого не знав про її сім’ю. Та й чи була така взагалі, теж залишалося питанням. Вона була нелюдима, як казали сусіди. Але родина Гопків мала на те свою власну думку, допомагаючи Варварі Йосипівні чим могла. Та ж займалася їхнім сином Миколкою, коли ті затримувалися на роботі.

І ось зараз, сидячи в невідомому будинку у Москві, за три кроки до зустрічі з Господом Богом, йому пригадався не батько, не матір, не друзі, не перше кохання, не його діти, а старенька бабця Варя, її тихий голос, ласкава посмішка та запах, що йшов від неї. Він, той неповторний запах, віяв молоком і свіжим хлібом, ароматом незнайомих трав, що росли у далеких степах, розкинутих його матінкою Україною. Гопко глибоко вдихнув повітря прокуреної кімнати і очманів, бо відчував запах не тютюну, а тільки рідної баби Варі, чия могила загубилися на старому цвинтарі під Києвом.

Він розплющив очі, випив ще коньяку і прихилився головою до крісла.

«Що ж. Тепер і помирати не страшно», – звернувся Микола Федорович до самого себе, після чого заснув, забувши і про нового знайомця, і про тих шльондр, що вже були на під’їзді до нього.

* * *

Його розбудив поштовх у плече. Гопко розплющив очі та побачив свого нового знайомця.

– Котра година? – запитав Микола Федорович.

– Пів на п’яту ранку. Потрібно прокидатися.

– Я довго спав?

– Достатньо, аби виконати те, що надумали. Візьміть рушник. Ванна і туалет – ось ті двері, – вказав Зубр на двері по праву руку від нього.

Він допоміг Гопку підвестися, і той пошкандибав до ванної. Тим часом Зубр поклав на диван нову форму з символікою воїна ДНР та медалями і підійшов до коробки, де лежав протез.

Узявши його до рук, став ретельно вивчати того протеза. Не помітивши ані натяку на тротил, він згадав слова постачальника цього дива нових технологій, що містило в собі вбивчу силу, ладну рознести п’ятиповерховий будинок разом з усіма його мешканцями.

«Жоден металошукач, ніяка рамка не виявить вибухівки», – казав постачальник. «Усього 70 грамів ваги, тонкими нитками вшиті у сплави металу, ефект, наче у ядерної бомби. CL-20[1] і ще деякі мої ноу-хау. Не хвилюйтеся про якість. За це відповідаю перед вами своєю непутящою головою».

Протез виготовляли спеціально під Гопка. Дотрималися усіх розмірів та пропорцій, підібрали легкі сплави металів, що з вибухом розлетяться у різні сторони, наче цвяхи.

Момент вибуху контролював Зубр. У потрібну хвилину, коли у квадраті залишатимуться виключно ветерани ДНР, охорона, військовики та їхнє керівництво, він мав натиснути на кнопку пульту, величиною з ґудзик, який одразу підлягав знищенню. І якщо українці бажали смерті ворогу, то росіяни в особі Зубра мали за мету вчинити паніку та укріпити недовіру в оточенні президента, аби змістити одних, щоби інші стали на крок ближчими до кремлівського правителя. Політика нового часу не знала сантиментів. Вона, як і в минулі роки, в далекі століття, в давно забуті дні бачила саму лише ціль.

Кожен грав свою гру, визначаючи ролі, присягаючи конспірації та стриманості у своїх словах, адже тільки це давало шанс на мінімальний успіх.

Гопко вийшов з ванної та подивився на Зубра. Той показав рукою на форму, тримаючи в іншій своїй руці протез.

– Ваш новий протез та одяг. У нас мало часу. Потрібно їхати, – сказав офіцер, якому кортіло посісти місце керівника ФСБ Росії.

Теракт на Красній площі не міг не мати наслідків. Скандал обіцяв бути грандіозним. Відповідь – миттєвою. На це і розрахував Зубр, який планував та реалізовував таємну операцію, що тривала вже четвертий рік поспіль.

Форма була під стать йому. Він подивився у дзеркало, закліпав очима, а потім засміявся.

– Ніколи не думав, що помирати доведеться у військовій формі ворога. Та ще й з медалями армії, якої не існує і яку ніхто й ніколи не визнає. Цікава річ життя. Кіно так не покаже, у книжці не прочитаєш, як воно закрутить.

– Іронія долі.

– Чи її останній злий оскал?

– Скорше друге, – сказав Зубр і, вони спустилися сходами та вийшли на подвір’я.

Авто вже чекало на них. За кермом сидів незнайомець. Він не обернувся, коли Зубр і Гопко сіли позаду нього, а тільки-но завів свою «Волгу», увімкнув першу передачу і повільно виїхав на дорогу, аби влитись у наростаючий потік московських автівок.

Матвій Романов, а за кермом був саме він, вкотре