Олена Бачинська - Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря

Але вже 17 грудня 1917 р. у Мелітополі мав відбутися з’їзд представників трьох північних повітів з питання участі місцевого населення у виборах до Українських Установчих зборів. Під час роботи форуму 158 з 200 делегатів на пропозицію К. Залізняка проголосували за рішення підтримати Центральну Раду та взяти участь у виборах, а остаточну крапку у приєднанні вказаних територій до УНР мав поставити плебісцит.

Проте юридичні процедури по виборам і плебісциту унеможливили більшовицькі осередки, котрі від початку грудня 1917 р. активізували роботу задля встановлення своєї влади в регіоні. На відміну від Одеси, Миколаєва й Херсона, де РСДРП(б) через військово-революційні комітети організувала збройні виступи проти чинної влади, у Приазов’ї прихильники встановлення однопартійної диктатури добилися поставленої мети без використання силових методів.

Унаслідок зазначених подій у Північному Приазов’ї та Причорномор’ї парадигма революційного поступу дістала більшовицький вектор розвитку, який супроводжувався запровадженням елементів «червоного терору», намаганням ліквідувати наявну управлінську модель, розпустивши як органи влади У HP, так і структури місцевого самоврядування, характерні для імперської традиції (думи і земства), а також вчиняючи небачений доти тиск на заможні категорії суспільства з вимогою негайно виконувати експропріаційні резолюції й проводити націоналізацію промислових підприємств й банково-фінансових установ. Найяскравішим прикладом формування нової системи квазі-державного утворення стала Одеська радянська республіка на чолі з В. Юдовським, яка проіснувала з січня до березня 1918 р.

Укладення 27 січня (8 лютого) 1918 р. Брестського мирного договору стало прологом до усунення більшовицького режиму з політичної карти України, а її південні землі опинилися в полі зору провідних країн Почвірного союзу. 18 лютого німецькі війська перейшли в наступ по усій лінії фронту, а незабаром до воєнної акції приєдналися підрозділи австро-угорської армії. Ключовою метою просування на Схід армії Дунайської імперії стало оволодіння багатими південноукраїнськими землями, які могли б забезпечити населення сусідньої країни достатньою кількістю продуктів харчування, а захоплення найбільшого міста Південної України стало переломним моментом наступу союзницьких військ у регіоні. 29 березня 1918 р. за домовленістю між німецькою та австро-угорською сторонами до сфери впливу останніх потрапила Херсонська губернія, у Миколаєві та Маріуполі стояли змішані гарнізони.

Зважаючи на просування військ союзників, уряд УНР намагався оперативно реагувати на військово-політичну ситуацію в Південній Україні, видавши у середині лютого спеціальному представникові Ради народних міністрів при Головнокомандувачеві німецьких військ в Україні С. Комірному інструкцію, згідно з якою його наділяли широкими повноваженнями для управління усіма державними і громадськими інституціями у південному регіоні. Незабаром С. Комірний очолив новостворений Головний крайовий комісаріат Херсонської, Таврійської і Катеринославської губерній з осідком в Одесі, до якої він прибув 18 березня для виконання обов’язків.

Попри декларовані наміри щодо співпраці між Берліном, Віднем та Києвом практична реалізація домовленостей на півдні УНР виявилася далекою від публічних гасел та укладених документів. Цілу низку визначених пунктів німецький та австрійський генералітети порушували і загалом не поспішали зважати на українське законодавство. Наприклад, у Херсоні австрійські військово-польові суди винесли 12 смертних вироків, схожою була ситуація в Миколаєві, де командування німецьким гарнізоном застосовувало репресивні методи і як реакцію на вуличні бої, що проходили у місті з 22 по 25 березня 1918 р., у результаті чого загинуло декілька тисяч осіб з обох боків. У північних повітах Таврійської губернії влада УНР була відновлена до середини весни 1918 р., коли, зокрема, у Бердянську 18 квітня розпочався антибільшовицький виступ, але загалом ситуація характеризувалася слабкістю будь-якої влади й дезорієнтацією населення.

Відчуття суспільного лихоліття ще більше посилилося внаслідок зміни влади у Києві 29 квітня 1918 р. Гетьманський державний переворот та потенційні загрози реставрування монархії, повернення «поміщицьких порядків» стали предметом гострої дискусії на зібранні громадської організації — Одеської української міської ради під головуванням приват-доцента Новоросійського університету М. Гордієвського. З великою доповіддю виступив І. Луценко, який гостро критикував П. Скоропадського за обмеження демократичних свобод. В аналогічному річищі було виголошено промови інших ораторів. Натомість підтримку новій владі у південноукраїнському регіоні задекларували поміщики та заможні селяни, підприємці, частина інтелігенції, себто ті страти суспільства, які або зазнали переслідувань від попередньої влади, або були відсепаровані від формування порядку денного у політичному житті країни.

Тим часом протягом першої половини травня суттєвих змін у функціонуванні управлінської вертикалі не спостерігалося, а Головний комісар С. Комірний 9 травня виїхав до Києва зі звітом з питань, котрі стосувалися південного краю, де також взяв участь у нараді з представниками нової влади. 12 травня він віддав розпорядження щодо передання влади в регіоні новим чиновникам. Старостою Херсонщини став С. Пищевич, якому уряд Ф. Лизогуба доручив затверджувати повітових старост, а Таврійської губернії — О. Десницький. Міським отаманом Одеси був призначений В. Мустафін.

Вказані зміни мали принципове значення й у контексті кризового стану муніципалітетів, котрі через конфлікти як з урядовими структурами, так і з іноземним військовим командуванням призупинили свою діяльність. Міську думу Миколаєва було розпущено 8 травня, а Одеси — 19 травня, що дістало схвалення з боку державного секретаря І. Кістяківського та уряду Ф. Лизогуба. Щоправда незабаром діяльність муніципалітетів була відновлена, але вони й надалі працювали, корегуючи свої дії залежно від політичної кон’юнктури й під опікою гетьманських чиновників.

У червні 1918 р. в умовах посилення конфронтації між командуванням окупаційних військ та місцевою адміністрацією гетьман фактично запозичив практику своїх попередників, заснувавши посаду головноуповноваженого Українського уряду на землях, де перебувало австро-угорське військо. Штаб-квартирою інституції залишилась Одеса, а на вказану посаду був призначений великий землевласник з Херсонщини С. Гербель.

Основу бюрократичного апарату Української гетьманської Держави становили службовці старої генерації, з-поміж яких чимало було симпатиків реставрації Російської імперії, оскільки чиновницький апарат формувався на засадах інклюзивності. Управлінців, лояльних до ідеї існування Української держави, катастрофічно не вистачало, а зважаючи на поширення масового невдоволення діями окупаційних військ, падав і авторитет гетьмана, постать якого тісно асоціювалася з експропріаціями та репресіями з боку німецьких та австро-угорських армій. Прикладом стала інформація Херсонського губернського старости для міністра внутрішніх справ від 21 серпня 1918 р., у якій зазначалося: «У м. Херсоні відчувається невдоволення й озлоблення проти австро-угорських військ та гетьманської влади <...>».

Українські соціалістичні партії, побоюючись реставрації царських порядків, гуртувалися навколо Українського Національного Союзу, який в Одесі очолював інженер А. Стрижевський. Російський політичний табір використовував будь-яку нагоду задля демонстрації своєї присутності у політичному полі країни, відверто демонструючи при цьому симпатії до «білого» руху. В усьому регіоні активно діяли більшовицькі агітатори та диверсанти, які провокували внутрішньополітичну нестабільність шляхом підбурювання до страйків і саботажу. За повідомленнями британського підполковника Дж. Бойла, великий вибух на складі зброї в Одесі 31 серпня