Філіп Сендс - Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова

яку ці щоденники відіграватимуть у судовому процесі. «Я не можу позбутися усіх бліх і євреїв лише за один рік», — сказав Франк 1940 року. Через рік він гордо повідомив про вивезення до Рейху мільйона і більше поляків. І навіть у 1944 році, коли більшовики підійшли до Кракова, Франк не зупинявся, оголосивши євреїв «родом, який треба ліквідувати»{503}. Ці щоденники були необробленою золотою жилою. Якби Франк здогадувався, як використають його записи, він би їх не показував.

Такі багаті докази дозволили Джексону завершити представлення обвинувачень простим аргументом. Цей судовий процес є «спробою застосувати дисципліну закону до державних діячів», і дієвість цього можна буде оцінити за його здатністю покінчити з беззаконням, так само, як новостворена Організація Об'єднаних Націй запропонувала перспективний крок для досягнення миру і верховенства права. Однак «справжнім позивачем», сказав Джексон суддям, є не союзники, а сама «цивілізація». Підсудні довели німецький народ до такого «рівня жалюгідності», розпалюючи ненависть і насилля на усіх континентах, сподіваючись лише на те, що міжнародне право не встигатиме за моральними принципами. Судді мають дати чітко зрозуміти, що «сили міжнародного права» перебувають «на боці миру, щоб люди доброї волі в усіх країнах мали можливість «спокійно жити — не тужити, під захистом закону»{504}. Лаутерпахт впізнав ці слова, це була цитата з вірша Ред’ярда Кіплінга «Стара проблема» (The Old Issue), який нагадував про події в Англії 1689 року, про боротьбу за те, щоб всемогутній англійський суверен підкорявся законам.

Слухаючи Джексона, Лаутерпахт не виказав бодай натяку на якісь емоції. Він був прагматичним, стоїчним і впертим. «Виступ Джексона був чудовим та історичним, — розповідатиме він Рахиль, — це був визначний особистий тріумф».{505} Лаутерпахт із задоволенням спостерігав за лицем Франка та інших підсудних, які були змушені слухати про скоєні ними звірства. Тільки-но Джексон завершив, як Лаутерпахт відразу підійшов до нього і потис йому руку, це рукостискання тривало «добру хвилину». Він зафіксував принаймні один недолік у промові Джексона: попри підтримку, яку він запропонував Лемкіну раніше у травні, а потім знову у жовтні, коли обвинувальний акт було остаточно затверджено, Джексон не використав у своєму виступі термін «геноцид».

119

Лаутерпахт покинув Нюрнберг на третій день слухань, аби повернутися до Кембриджа і своїх лекцій. Він поїхав разом з Шовкроссом, якого викликали до Лондона в урядових справах, через що вступну промову британців було перенесено на 4 грудня. Шовкросс не хотів, щоб його заступник Максвелл Файф був першим промовцем від Великобританії.

Через погану погоду Лаутерпахт довго добирався додому. Коли невеличкий літак приземлився в аеропорті Кройдон, він почувався недобре. Він завжди мав проблеми зі сном, а тепер ночі стали ще важчими. Його переслідували подробиці, почуті у судовій залі. Слова з щоденників Франка, невизначеність, страх за родину у Львові, відчуття невдачі і відповідальності за те, що не зміг переконати їх перебратися до Англії. Такі особисті переживання{506} посилювалися фаховими сумнівами щодо не дуже вдалої промови Шовкросса, яка була зле побудована і слабка в правовому сенсі.

«Після сильного виступу Джексона британці мали б підвищити ставки», — спершу сказав він Рахиль, а потім самому Шовкроссу. Це було непростим завданням, оскільки генеральний прокурор написав значну частину проекту промови сам. Шовкросс попросив його вдосконалити текст промови. Таке запрошення не відкидають. Проігнорувавши вказівку свого лікаря трохи відпочити, Лаутерпахт працював над цим завданням цілий тиждень, це була можливість просунути власні ідеї щодо захисту окремих осіб і злочинів проти людяності. Він написав проект промови від руки, тоді віддав рукопис п. Лайонс, своїй вірній секретарці, яка видрукувала його і віддала йому ще раз вичитати. Остаточний варіант промови, який вийшов майже на тридцять сторінок, було відправлено потягом з Кембриджа до станції Ліверпуль-стріт у Лондоні, звідки її мали забрати помічники Шовкросса.

Елі зберіг оригінал батькового рукопису проекту тієї промови. Я зміг прочитати{507}, як за дорученням Шовкросса Лаутерпахт трактував головну тему промови, — розв’язання війни Німеччиною — текст якої Лаутерпахт впорядкував. Далі він виклав аргументи щодо питання прав окремих осіб. Ця тема неабияк хвилювала Лаутерпахта. Текст, який він підготував, спирався, що доволі очевидно, на ідеї, викладені ним у Міжнародному біллі про права людини, виданому лише кілька місяців тому. Суть його думок була викладена в одному реченні: «Спільнота держав у минулому заявила і успішно затвердила право виступати на захист порушених прав людини, знехтуваних державою в такий спосіб, який може вразити моральні принципи людства»{508}.

Ці слова підштовхували трибунал винести рішення, за яким союзники матимуть право застосовувати військову силу для захисту «прав людини». Цей аргумент був суперечливим тоді і залишається суперечливим нині, часом його називають «гуманітарною інтервенцією». Дійсно, у той самий день, коли я вперше побачив рукописний оригінал проекту Лаутерпахта, президент Обама і британський прем’єр-міністр Девід Камерон намагалися переконати Конгрес США і британський парламент у тому, що військова інтервенція в Сирії, заради захисту прав сотень тисяч окремих осіб є легітимною. Їхні аргументи — безуспішні — спиралися на ідеї, які висловив Лаутерпахт, і які відображені у концепції злочинів проти людяності, настільки неприпустимих, що інші мають право вдатися до захисних дій. Лаутерпахт стверджував, що він лише розвивав чинні, створені раніше правила. Цей аргумент — сміливий для 1945 року — тепер застосовувався адвокатами, а не науковцями.

У проекті вступної промови, яку підготував Лаутерпахт, не було згадки ні про геноцид, ні про нацистів, ні про німців як етнічну групу, ні про злочини проти євреїв і поляків чи про злочини проти будь-яких інших груп. Лаутерпахт відмовився від групової ідентифікації у законі, незалежно від того, чи це жертва, чи агресор. Чому він обрав такий підхід? Він ніколи до кінця не пояснив цього, але, мені здалося, що це, імовірно, пов’язано з тим, що він пережив у Лембергу, на барикадах, будучи свідком того, як одна група обернулася проти іншої. Згодом він на власні очі бачив, як законне прагнення захистити окремі групи — як це було виявлено у Польському договорі про меншини — може викликати різку зворотну реакцію. Погано прописані закони можуть мати непередбачені наслідки, спровокувавши ту саму несправедливість, якої хотіли запобігти. Я інтуїтивно симпатизував погляду Лаутерпахта, який керувався прагненням посилити захист кожного індивіда, незалежно від його приналежності до тієї чи іншої групи, обмежити потужний вплив ідей трибалізму, а не посилити його. Зосереджуючи увагу на окремій особі, а не на групі, Лаутерпахт хотів зменшити силу конфлікту між групами. Це був раціональний та науковий погляд,