Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

Ось він добіг до краю платформи. А попереду було провалля — наступна вантажівка зупинилась за кількадесят яр   дів    від нашої.  

— Ловімо його! — вигукнув Локвуд.  

Проте ззаду нашої платформи була прив’язана величезна повітряна куля в формі лева - символу агенції «Ротвел». Бойовик кинув на землю клинок і обома руками вхопився за мотузок кулі.  

Ми з Локвудом зупинилися біля самісінького краю платформи. Локвуд тяжко видихнув:  

— Хай йому дідько... Такого я не чекав.  

— Вітер несе кулю до річки!  

— Твоя правда. Вперед!  

Ми помчали вулицею, повз атракціони й кіоски. Лише кілька хвилин тому тут вирував натовп, а зараз вулиця перетворилась на пустелю, захаращену загубленими капелюхами, жмутками лаванди, амулетами й черевиками. «Політ на Полтергейсті» вимкнули, не давши людям зійти з нього, й тепер вони кликали на допомогу з обіймів простягнутих металевих рук. Проте нам було ніколи, й ми з Локвудом побігли далі Стрендом, до пологого підйому на міст Ватерлоо.  

Дорогою я скоса позирнула на Локвуда — очі його палали, обличчя було серйозне, міцні ноги відштовхувались від землі в такт із моїми власними ногами. Ми бігли разом, і цілий світ довкола нас немовби розпливався, зникав, як зникали всі тертя й суперечки між нами. Все було надзвичайно просто: ми бігли однією з головних лондонських вулиць, навздогін за велетенською повітряною кулею. Разом. Удвох. Усе було так, як і мало бути.  

Та сама думка, напевно, сяйнула й Локвуду, він усміхнувся до мене, я всміхнулася до нього. Моє серце переповнювала радість, я забувала про біль у м’язах, про задишку... Мені здавалося, що останніх кількох тижнів наче ніколи й не було. Мені хотілося, щоб це тривало далі, далі...  

— Сподіваюсь, я не завадив вам?  

З нами, легко дихаючи й помахуючи ціпком, порівнявся сер Руперт Ґейл, як і завжди, бездоганно чемний. Якби він зараз мав на голові капелюха, то неодмінно скинув би його, вітаючись.  

—Ласкаво просимо, — правду кажучи, мені аж ніяк не   хотілося    розмовляти з Ґейлом, та його чемність виявилась заразливою.  

— Відчайдух, еге ж? — сер Руперт кивнув у бік постаті, що висіла перед нами на мотузку повітряної кулі. Річковий вітер уже підхопив її й почав щосили гойдати туди-сюди. Чоловік на мотузці вдарився боком об стіну будинку, проте не впав. — Присягаюсь, я навіть хотів би, щоб йому пощастило втекти.  

— Від вас утекти нелегко, — зауважив Локвуд. — На це спроможні хіба що кращі з кращих.  

— Ха-ха! Отож-бо! — усміхнувся сер Руперт Ґейл. — О. він збирається перелетіти через річку! Якби зі мною був мій «пар- ді» дванадцятого калібру, я вмить улучив би в цю кульку і взяв його живцем! Тут невисоко, на смерть він не розіб’ється.  

Проте пістолета в сера Руперта не було, а бігти так швидко, щоб наздогнати кулю, ми не могли. Та навіть якби й могли, вона все одно летіла надто високо. Куля пропливла над мостом. і ліхтарі з набережної на мить освітили ротвелівського лева — він заблищав, наче іграшка на різдвяній ялинці. Ми бачили, як відчайдушно втікач хапається за мотузок. Він досі залишався в масці, та його куртка задерлася вгору, оголивши бліду спину й живіт. Кулю підхопило й закружляло вітром. Я навіть подумала, що зараз її понесе до нас. Та вже наступний порив вітру відкинув кулю до середини річки, чоловік упустив мотузок, зірвався, пролетів футів із тридцять-сорок і з плюскотом упав у чорну воду Темзи. Вода накрила його з головою. Ми втрьох побігли до перил моста, довго придивлялись, одначе більше нічого не помітили.  

Минуло кілька хвилин. Повітряна куля майже зникла з очей, перетворившись на яскравий червоний вогник, який несло вітром на схід — до мосту Блекфрайрс, Тауера й нарешті до моря.  

— Він. напевно, розбився й потонув, — мовив Локвуд.  

Сер Руперт кивнув:  

— Здається так. Хоча хтозна...  

Він затарабанив пальцями по перилах.  

— Що це були за люди? — спитала я, відходячи вбік.  

— Мабуть, вороги Фіттес і Ротвела, — припустив Локвуд. —