Барнс С.А. - Станція з привидами, Барнс С.А.

і йде в центральний хаб. Світло її шолома проноситься попереду. Усередині все виглядає так, як вона залишила з Ітаном. Порушені лише раніше складені мішки та ящики праворуч від дверей шлюзу, коли вони думали, що встигнуть взяти ці речі з собою.

Їх перекинули. Понишпорили. Навіть набір інструментів Кейт був розірваний, розкидані яскраві блискучі інструменти лежать на підлозі, виблискуючи у світлі її шолома. Вже не така загадка, що сталося з енергією.

Офелія цікавиться, чи вони змусили Кейт це зробити. Наказали їй вимкнути генератор, щоб їм з Ітаном не було де сховатися.

Зліва від неї, біля камбуза, чути рух. Серцебиття Офелії, вже штучно прискорене, перескакує і намагається вирівнятися.

Кейт все ще тут. Очікує. Але шукати її здається Офелії поганою ідеєю. Краще, щоб Кейт прийшла до неї.

Офелія змушує себе випростатися. «Кейт, якщо ти тут, тобі потрібно повідомити мені». Вона використовує несхвальний тон своєї бабусі, наскільки може. Офелія, звичайно, наслухалася цього достатньо за своє життя. Крім того, Міранда Брей ніколи нічого не боялася, навіть коли мала боятися. «Це неповага».

«Звичайно, це стосується поваги до тебе», — шипить Кейт.

Вона зрозуміла її.

Але її слова, спотворені та дивно шиплячі, долітають до Офелії звідкись із темряви на зовнішньому мікрофоні шолома, а не через канал зв’язку. Або Кейт не користується каналом, або — ця думка спадає на думку Офелії із запізненням — вона не одягла шолома.

Раптом Офелія усвідомлює, наскільки яскраве світло її шолома, як блакитне сяйво внутрішніх дисплеїв відбивається на її обличчі. У темряві будинку її добре видно. Вона легка мішень навіть для тих, хто не вчився володіти зброєю.

«Ти не заслуговуєш на повагу», — каже Кейт.

Намагаючись не робити різких рухів, Офелія вимикає світло шолома, а потім обережно простягає руку, щоб розстібнути шолом. Порив повітря, коли пломба ламається, нестерпно гучний серед навколишньої тиші. А з роз’єднанням темрява навколо неї стає повною.

Коли вона знімає шолом з голови, у повітрі відчувається присмак горілого металу, а задня стінка її горла протидіє позивам кашляти. Повітряна суміш тут неправильна, недобра. Офелія кладе шолом на підлогу позаду себе, щоб він не потрапляв їй під ноги.

«Зіпсована нахаба, ти не уявляєш, як влаштований реальний світ, ти думаєш, що за гроші тобі можна купити все, що завгодно; і скільки людей, хороших людей, ніколи не мають такого шансу? Працюючи до смерті на вас, щоб ваша родина могла спати вночі на ще м’яких простирадлах. Ви огидні». Кожне слово перетікає в наступне, хрипкий монолог, насичений люттю й гіркотою.

Офелія важко дихає. Це ніби голос Кейт, але ні. Більше цього хрипу, знайомого шепоту, що всі говорять разом. Але це слова її батька. Кейт цілком могла подумати те про Офелію, але саме це він казав її матері, коли вони сварилися. Коли Офелія ховалася у своїй кімнаті, знаходячись під ліжком і молячись, щоб він забув, що вона там, якщо вона триматиметься спокійно.

Сутності діляться цими спогадами з Кейт? Або це навіть щось більше, ніж це? У тому, що відбувається, безумовно, є громадський аспект. Якщо вони поглинули Кейт, чи залишилося від неї хоч щось?

«Кейт, тобі варто вийти», — каже вона, раптом усвідомлюючи, наскільки це нагадує її кошмар, коли вона виступала в ролі її батька. “Я можу тобі допомогти.”

Кейт сміється, моторошний, хрипкий звук, який триває надто довго без перерви для вдихання повітря.

Десь ліворуч від мене. Я думаю. Офелія повертається в цьому напрямку, хоча це не допомагає. Вона нічого не бачить. Недостатньо тьмяного світла з коридорів, що з’єднують сторони А та С.

«Ти не можеш допомогти мені, ти навіть не можеш допомогти собі, бідна маленька багата дівчино, яка намагається компенсувати своє існування», — каже Кейт тим розбитим голосом натовпу. «Сподіватись, що хтось полюбить вас за ще щось, крім ваших грошей».

Сором розжарює обличчя Офелії, додаючись до метушні разом з розбурханою сумішшю страху та гніву.

Вона намагається зберегти голос рівним. «Кейт, ми можемо поговорити про мене, але я думаю, що краще зосередитися на тобі». Це те, що вона говорила незліченну кількість разів під час сеансу у відповідь на відхилення пацієнта від теми. Але це ніколи не здавалося настільки небезпечним. «Чи можете ви допомогти мені зрозуміти, що ви відчуваєте?»

Тиша. Але Офелія може відчути увагу Кейт, навіть якщо це лише уява Офелії. Кейт чекає… чогось.

Офелія тремтить, автоматично ступаючи на крок вперед. Тут так тихо без увімкнених екологічних систем. Тихо і холодно. Температура швидко падає. Спокуса сховатися або втекти дуже сильна.

Ви можете просто сказати Ітану, що вона пішла. Пішла до веж. У Офелії, як завжди, посилюються захисні імпульси самозбереження.

Але це проблема. Вона занадто багато разів намагалася сховатися, уникнути. Це не працює. Вона постійно потрапляє у дедалі складніші ситуації, намагаючись зробити себе меншою, менш заперечливою для тих, хто її судить.

До біса це. Я закінчила втікати. Я закінчила ховатися.

Офелія крокує вперед, до камбузу, у тому напрямку, у якому востаннє чула Кейт.

Нога Офелії в черевику голосно торкається чогось металевого, що шкрябає і стукає по металевій підлозі з візерунками. Інструменти Кейт?

Офелія автоматично нахиляється, щоб взяти будь-що, щоб зрушити це з дороги, і коли вона це зробить, звук і світло вибухають прямо над її головою.

Вона реагує, не замислюючись, завмираючи на секунду, а потім кидається на підлогу й згортається калачиком, але занадто пізно.

Задихаючись, підборіддя подряпане й кровоточить від відчуття, Офелія ще якусь мить лежить, усе ще намагаючись зрозуміти.

Не вибух. Постріл. Кейт просто вистрілила в неї.

І якби вона не нагнулася, Кейт би її вбила.

Тепер вітер свистить голосніше, і її погляд через плече показує діру розміром з кулак у стелі центральної втулки. Пі.дець.

«Ти все ще зі мною?» — запитує Кейт, схожа на себе. «Якщо ви постраждали, ми повинні піти до них. Вони знімуть біль».

Офелії цікаво, чи Кейт переконала їх дозволити їй вистрілити з рушниці. Вони могли б її зупинити, якби захотіли.

Простягаючи руку, Офелія шарпає по підлозі, поки її пальці не стискаються навколо прохолодного металу ручки.

Вона бере її, і його обнадійлива вага тягне втомлені м’язи на її руці. Щоб розпізнати інструмент, який вона знайшла, потрібно лише швидкий помах.

Гайковий ключ. Звичайно. Не та потужна індустріальна річ, якою скористався її батько, але досить близько. Вона припускає, що є щось поетичне в тому, щоб врятуватися за допомогою майже того самого інструменту, який він використав для знищення інших.

Офелія міцніше стискає ручку й підводиться на ноги, тримаючись згорблено, сподіваючись, нижче рівня обличчя.

«Ти повинна здатися їм», — каже Кейт. Судячи з цього звуку, вона рухається, наближається. «Це те, на що ти заслуговуєш».

Обережно і тихо Офелія зсувається на крок