Хосе Карлос Сомоса - Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса

доки ватажок сухо не наказав їм припинити. Тоді псові без зайвих слів відтяли голову; так само вчинили і з Крантором, із яким, до речі, трапилася кумедна історія, яку згодом жваво обговорювали у війську: поки інші бавилися з псом, один воїн підійшов до Крантора й приклав лезо меча до кремезної шиї; товариш запитав його:

— Живий іще?

Воїн, відтинаючи голову, сказав:

— Уже ні.

Ватажок повів решту своїх людей углиб печери. Геракл пішов разом із ними. Трохи далі коридор розширювався й переходив у простору залу. Розгадник мусив визнати, що, зважаючи на відносно вузький зовнішній вхід, це місце було ідеальне для того, щоб справляти заборонені обряди. І помітно було, що недавно його використовували: скрізь валялися розкидані глиняні маски та чорні плащі, а також зброя і чимала кількість смолоскипів. Дивна річ: там не було ні статуй богів, ні кам’яних надгробків, ні будь-яких інших релігійних символів. Але тоді це не привернуло їхньої уваги: погляди всіх були прикуті до очевиднішого й приголомшливішого видовища. Воїн, який ішов попереду, першим його помітив і криком повідомив ватажка. Усі стали.

Вони ніби опинилися в різниці, де розвішано туші, призначені для бенкету якогось ненаситного Креза. У світлі смолоскипів вони здавалися скупаними у щирому золоті. Щонайменше десяток тіл — чоловіки й жінки, голі й прив’язані догори ногами до гаків, вбитих у кам’яні стіни. Усі без винятку мали розпороті животи, з яких, неначе насмішкувато висолоплені язики або ж клубки мертвих змій, звисали нутрощі. Під кожним тілом лежала купа закривавленого одягу та гострий короткий меч.*

__________

* Ця моторошна знахідка відтворює завершальний ейдетичний образ — дерево, з якого звисають «скупані в золоті» яблука Гесперид.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Їм випустили тельбухи! — вигукнув молодий воїн, і похмуре відлуння вторувало йому з чимраз більшим жахом.

— Вони заподіяли це самі собі, — стриманим голосом сказав хтось позаду. — Розтини йдуть поперек, а не вздовж, отже вони розпороли собі животи, вже коли висіли…

Воїн, не певний, хто говорить, обернувся і побачив у мінливому світлі смолоскипа втомлену огрядну постать того чоловіка, що привів їх сюди (хто він такий? якийсь філософ?), а зараз, немовби й не надаючи ваги своєму висновку, прямував до понівечених трупів.

— Але як вони могли?.. — пробурмотів інший воїн.

— Божевільні! — упевнено відрубав ватажок.

Огрядний чоловік (філософ?) знову заговорив. І хоч голос його був кволий, усі добре почули, як він запитав:

— Чому?

Він стояв перед одним із тіл: жінкою в літах, але ще вродливою, із довгим чорним волоссям. Її нутрощі розкинулися по грудях, наче складки пеплоса, а лице було на одному рівні з лицем гладуна (він міг би поцілувати її в уста, якби таке збочення спало йому на думку). Помітно було, що чоловіка вразило побачене, тож ніхто не став його турбувати. Беручись за неприємну роботу знімати трупи з гаків, деякі воїни ще протягом якогось часу чули, як він, не відходячи від тіла жінки, бурмотів чимраз настійливіше:

— Чому?.. Чому?.. Чому?..

Тоді Перекладач сказав:*

__________

* — Текст незавершений!

— Чому ти так кажеш? — запитує Монтал.

— Бо він закінчується словами: «Тоді Перекладач сказав…»

— Ні, — відповідає Монтал і якось дивно дивиться на мене: — Текст завершений.

— Ти хочеш сказати, що ще десь є приховані сторінки?

— Так.

— Де?

— Тут, — відповідає він, знизуючи плечима.

Схоже, його потішає моє збентеження. Ураз він запитує:

— То ти знайшов ключ до твору?

Я замислююсь на якусь хвилю, а тоді невпевнено бурмочу:

— Може, це вірш?..

— А що значить цей вірш?

Я відповідаю по хвилі:

— Що істину неможливо пізнати розумом… Або що істину важко знайти…

Монтал видається розчарованим.

— Нам і так відомо, що Істину важко знайти, — зауважує він. — Цей висновок не може бути Істиною… адже в такому разі Істина була б нічим. А щось мусить бути, чи не так? Тож скажи мені: яка кінцева ідея, у чому полягає ключ до тексту?

— Не знаю! — кричу я.

Монтал усміхається, але усмішка його гірка.

— Може, ключ — це твоя досада? — каже він. — Той гнів, який ти зараз почуваєш до мене?.. Чи та насолода, якої ти зазнав, коли уявляв собі, як розважаєшся з гетерою?.. Чи той голод, який ти відчував, коли я барився з їжею?.. Чи надто повільна робота твоїх кишок?.. Може, це і є єдині ключі? Навіщо шукати їх у тексті? Вони — у наших власних тілах!

— Перестань гратися зі мною! — кричу. — Я хочу знати, як ця книжка пов’язана з віршем мого батька!

Монталове обличчя набирає серйозного виразу, і він, немовби читаючи, проказує втомленим голосом:

— Я вже казав тобі, що цей вірш написав Філотекст Херсонеський, фракійський письменник, який у зрілому віці жив у Афінах і відвідував Платонову Академію. На основі власного вірша Філотекст витворив ейдетичні образи «Печери ідей». На обидва ці твори його надихнули реальні події, що сталися в той час у Афінах, а саме — колективне самогубство членів секти, схожої на ту, що описана в книжці. Цей випадок справив на Філотекста сильне враження, він бачив у ньому доказ того, що Платон помилявся: що насправді ми, люди, вибираємо зло не через незнання, а підпорюючись внутрішньому пориву, чомусь недовідомому, що ховається в кожному з нас і чого не можна ні пізнати розумом, ні пояснити словами…

— Але ж історія довела, що Платон мав рацію! — із запалом вигукую. — Люди нашої доби — ідеалісти, які присвячують себе роздумам, читанню та пошуку прихованого змісту в текстах… Серед нас багато філософів і перекладачів… Ми твердо віримо в існування Ідей, яких не можемо сприйняти відчуттями… Містами правлять найкращі з нас… Жінки й чоловіки працюють в однакових царинах і мають однакові права. У світі панує мир. Насильство цілковито викорінено і…