Артур Сіренко - Нотатки відлюдника, Артур Сіренко

Розповідь діда Миколи

                          «…І мовою зеленою він просить:
                             - Дай ще мені пожити трохи,
                               Поки трави коса не косить!»

                                                                            (А. Тарковський)

Цей дід не вигадка. І це навіть не святий Миколай. Це просто дід – звичайний дід з села. В ті роки він, звісно, був вуйко. І його розповідь не вигадка. Це свідчення про шмат нашої страшної історії. Я давно здогадувався, що нам всім замість справжньої історії підсовують жуйку якогось примітивного і тупого міфу. Але що ця заміфологізованість доведена до такої степені… Розповідь ця в свій час різонула мене по свідомості бритвою. Я справді деякі епізоди і періоди історії сприймав «як книжка пише». Але надто часто ця красива картина виявлялась низкою вигадок. Дійсність виявлялась страшною і жорстокою. І безжальною до нашого народу. Звали його, звісно, не Микола. І назву села, я звісно, теж не скажу. А щоб «товариш майор» дарма не хвилювався, скажу, що дід цей давно помер (земля йому пухом!). Переповідаю я цю бувальщину тому, що ми маємо знати правду про власне минуле в усій сукупності подій і явищ, а не шматочками дозованими цензурою. Факти наведені тут не виключення, не артефакт страшної епохи. Дід Микола типовий, як типова і історія цього села. Колорит розповіді з її діалектизмами і мовними зворотами передати важко. Такі розповіді треба чути. Не буду переповідати дослівно. Викладу суть.
Війна двічі перекочувалась фронтом через їхнє село. І було й так, що фронт біля села зупинявся надовго. Через те село в час війни проходили всі армії які в тій війні брали участь (Ну, це вже він перебільшив – американських, китайських, японських і фінських частин там точно не було. І багатьох інших теж.). Найбільш жорстокими були мад’яри, найбільш якимись нещасними були італійці. Коли італійський солдат – обірваний і голодний – заходив в хату він лишав рушницю біля хати – якось йому було не зручно зі зброєю та й до гостини в чужу хату. Потім коли бачив в куті ікону починав молитися – відчайдушно. А потім уже просив шматочок хліба. Довго стояла німецька частина – якраз тоді коли біля самого сала йшла лінія фронту і були ми обстрілом. Троє німецьких солдат – худих і голодних побачили та й забрали. І з’їли звісно в той же день – не втрьох, звісно. Дід Микола пішов до німецького офіцера і поскаржився. Німецькою мовою на той час в Галичині володіли майже всі – селяни знали крім рідної німецьку, польську, а іноді ще кілька мов. Австро-Угорщина все таки – бабця Австрія як її називали була не так давно. Офіційно німецькі окупанти відносились до місцевих жителів м’якше ніж до населення багатьох інших країв і країн – як до колишніх підданих ясновельможного віденського цісаря. Офіцер вислухавши діда спитав чи може дід конкретно вказати хто із солдат конкретно вкрав корову. Дід Микола відповів, що може. І коли солдат вишукували вказав – цей, цей і цей. Цих солдат тут же відправили на передову – в руїни церкви яка була під перехресним обстрілом совітів і наказали протримати оборону рівно добу. Через добу повернувся тільки один солдат – обшарпаний, брудний і без зброї з якось дивним виразом обличчя і порожнечею у розширених зіницях. Він підійшов до хати діда Миколи і все хотів з ним поговорити – кликав. Але дід чомусь не вийшов… Німці відступили, село зайняла Червона армія. Поводились вони в селі не як визволителі, а як чергові окупанти. Місцеве населення червоноармійці чомусь сприймали як ворогів, а не як своїх співвітчизників. Спочатку вони перестріляли всіх собак, потім всіх курей, потім взагалі всю живність, що у селян бігала, нявкала, крякала і мукала. Для чого вони це зробили – я не розумію. Який військовий чи політичний геній з світського командування це допускав і для чого – зрозуміти не можливо. Це ж все автоматично озлоблювало і налаштовувало місцеве населення проти радянської влади яку вони і так недолюблювали. Після того всіх жителів села зібрав політрук. Звісно, крім тих, що вже встигли втекти до лісу – чи то давно чи то щойно. Всіх осіб чоловічої статі віком від 18 до 50 років одягли у ношену військову форму, дали замість зброї палиці і погнали під дулами автоматів через мінне поле на німецькі кулемети. Ніхто з того бою не повернувся живим… Подібні випадки були не поодинокими. Це був прояв свідомої політики винищення українського народу якого черговий раз керівництво червоної Москви сприймало як «зрадників». Я не сумніваюсь, що ті чисельні факти звірств німецьких підрозділів і тим паче спецпідрозділів карателів в Україні мали місце. Про це писалося багато. І про це ще треба писати і писати. Але злочини і звірства військ червоних, спецпідрозділів НКВД, СМЕРШ, «Істрібітєльних батальйонов» в Україні і в західних областях зокрема замовчуються. Нібито нічого і не було. Але ж були випадки просто жахливі і моторошні. І все це змушують забути. Адже були випадки, коли спецпідрозділи НКВД спалювали села разом з їх жителями загнавши селян попередньо в сарай. Це було. І при чому в тих місцях де ніяких повстанців чи антирадянських партизан і близько не було. А навіть якби були? Мирні жителі тут при чому?! На Кавказі, зокрема, був таким чином спалений аул Вайбах. І ніхто за це ніколи покараний не був. Про це навіть ніде не писали на території колишнього СРСР. А скільки сіл в Україні було поголовно виселено в Сибір? А ті страшні накази високопоставлених радянський керівників того часу «Про виселення всіх українців в Сибір»? Їх не змогли виконати, тому що нас було занадто багато. І нікому б було тоді піднімати країну з руїн… Це всі факти волають до нас. Одних негідників і душогубів засудили міжнародним судом і повісили. Інші ж спокійно дожили свого віку в пошані як «визволителі» і «рятівники людства». Будь-які акти геноциду і звірства повинні бути засуджені – хоча б словесно – не залежно від того хто, коли і при яких обставинах їх здійснив.

2010

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍