Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

Розділ 31.1

Це сталося через дурнувату цікавість.

Я знаю про десятки гуртків на території Академії стихійного знання, однак ніколи не навідувалася до жодного з них. Раніше була моделлю, любила театр, кіномистецтво, малювання та танці, і все це справді існує в Террі, однак я попросту не хотіла соціалізуватися. Не прагну цього й досі, але дізнавшись про подібний особливий гурток, цікавість Дінари Дільшат драпанула аж до одного з найстаріших корпусів академії. Він історично належить покровителям землі, однак також вміщує культурні та творчі спеціальності для будь-яких магів.

Натиснувши на ручку дверей, я зазираю до звичайного кабінету, який поволі тоне в помаранчевому сяйві вечірнього сонця. Дивлюся на стару списану дошку, ковзаю очима кількома партами: більшість стоїть під старими вікнами, щоб посередині класу утворився вільний простір. І врешті натикаюся на хлопця, який саме тягає стільці дерев’яною підлогою.

Він спиняється, запримітивши мене.

Милий, мого віку, з коротко стриженим русявим волоссям та блакитними очима, однак проарія з рівнобедреним трикутником та полум’яний піджак кажуть все за себе. Не надто високий, більше стрункий, аніж накачаний. Взагалі не накачаний. Але підтягнутий.

— О. Це тут гурток для рейлі? — кажу, зацікавлено ступивши до приміщення. Хлопець кліпає, а тоді хутко приходить до тями, ніби хвильку тому побачив мару.

О Святий Духу, скільки ще всі будуть так витріщатися на мене?

— Так. Так, тут.

Озираюся ще раз. Вечір на диво тихий та янтарний. Коридори порожні, бо всі на черговій генеральній репетиції та востаннє прибирають територію академію, проганяють квести, екскурсії, історичні спектаклі та багато чого неймовірно цікавого. Точніше, воно б було цікавим для мене, якби не була магічною рабою.

— І?.. Хіба зараз тут не має бути щось типу зборів?

— О. О, так. Збори, — хлопець раптом істерично сміється, рушивши за ще одним стільцем. — Поки що я сам.

— Як це? Це ж гурток боротьби за рівні права. Чому ніхто не ходить? — обурююся, звівши брови. Ставлю руки в боки, вивчаючи кепське приміщення. Це, звісно, історичний корпус, який справді величезний та масивний, з пам’ятниками, нескінченими сходами та фонтаном, однак кабінети розвалені, неначе в богом забутій сільській школі початку двадцятого століття. — Як тебе звати?

— Зайн.

— О. Хто ти за національністю?

— Я з Канади. А ти Дінара Дільшат, так?

Ледь схиляю голову на бік, пройшовшись кабінетом. Паралельно скидаю із себе пальто Люциліана Хейга.

Скільки ще триватиме моя слава? Головне, щоб завтра ця уважність та пильність не стала мені на заваді. Думаю, ніяких охоронців поруч більше немає, тому слід брати ноги в руки та тікати. Схоже, Асмодей просто забув про такий непотріб, як я, тому й живу в люкс-кімнаті.

— Я давно хотів взяти участь у чомусь подібному, але мені довго не надавали дозволу. В Асмодея руки не доходили. А тепер мені виділили кабінет. Зроблю оголошення, може, хтось ще прийде.

З моїх вуст зривається фиркання.

Зайн зиркає на мене, але врешті натягнуто усміхається. У його очах проблискує щось хиже та хитре, але я не зважаю.

— Тут треба більше декору, — розмахую руками. — Людські прапори, м’які дивани, їжа. Потрібен розголос. Заклик до збереження нашої історичної ідентичності.

— Так... Звісно, так. Мг. Я хотів створити Студентську Раду Рейлі. Вона існувала, але в цьому році чомусь ніхто за це не береться, — Зайн тягне ще кілька стільців до центру кабінету, поки я стягую волосся у хвіст, ігноруючи ревіння підлоги та застояне повітря. Розумію, що тікатиму, але до завтра ще є час. Втеча —  то одне, але іншим рейлі досі потрібен поштовх, який встигаю можу створити.

— Буде тобі Рада. І, звісно, буде розголос. А зараз я знайду банки з фарбою й розмалюю ці білі стіни, бо вони наче зі стрьомної божевільні. Не знаю, чи надовго, але згодна бути першою учасницею Ради. Принаймні сьогодні, — хмикаю, поки Зайн спирається обома руками на одну з парт, оглядаючи кабінет. Він киває, скинувши брови. Згодом зітхає, втомлений, і я це розумію. — Ти першокурсник?

— Так, звісно.

Вогневик першокурсник до того ж неконтрольований рейлі… Моторошно.

— Все добре, я намагаюся насолоджуватися життям, а не думати про свого колишнього сусіда по кімнаті, — кривенько сміється він.

— Про Остіна?

— Ага.

— О дідькова дупа… — Здивування та жах раптом охоплюють розум гострими кігтями.

— Забий. Я на позитиві. Ловлю моменти, роблю дурниці. Ризикую, щоб смерть боялася мене. Бляха, не слухай, що я мелю. Думаю оце, як викладачі відреагують, коли побачать тут людську історію, — Зайн зиркає на мене трохи розгубленими очима, поки закочую рукави сорочки, ігноруючи тремтіння у шлунку. Чи лишилося від Остіна щось, окрім попелу? Може, є навіть тіло? Я нахаба, але таке спитати не наважуюся. — Нам стерли пам’ять про рідну мову. Раніше такого не було, існували словники, і рейлі вивчали феєріальську мову, пам’ятаючи свою. А тепер нічого. Вони роблять все, аби ми забули наше минуле життя…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍