Вікторія Вецька - Будь моєю назавжди , Вікторія Вецька

Назар

Чомусь мені здавалося, що батько Соломії відступив і залишив нас удвох не просто так — це було затишшя перед найстрашнішою бурею. Я впевнений, що ця людина не здається просто так, рано чи пізно він доб’ється свого. Соломія переїхала до мене і ми почали жити разом. Її присутність в моїй хоч і орендованій квартирі додавала нові барви до мого життя. Вже не віяло самотністю та тишею, а наповнювалося теплом її усмішки та ласкавими словами, що вона часто казала. Зрештою, я давно пропонував їй переїхати до мене, але на цей крок вона зважилася лише зараз. Це було вирішальним кроком для нас обох, відкриваючи нові можливості для спільного розвитку і щастя.

Її батько не був проти цього, що здалося, мені дуже дивним. Ситуація виглядала настільки спокійною, ніби він вже давно був звиклий до думки, що його донька знаходиться поруч зі мною. Іноді Мія смутно згадувала про підступні дії батька, які не покидали її, і я помічав, як вона сиділа з кислим обличчям, підперши підборіддя рукою і дивилася крізь вікно. Мені було боляче дивитися на такий стан коханої, тому в такі моменти я постійно намагався підняти їй настрій, щоб вона не думала про погане, а насолоджувалася цими чарівними митями, коли ми разом такі щасливі та закохані. Кожен наш погляд, кожен дотик був наповнений теплом і пристрастю, немов ми вперше відчували смак справжнього кохання. Тільки ми двоє, загублені в часі, що належить лише нам.

Ночі здавались безкінечними, огорнуті м’яким світлом місяця, що ласкаво ковзало по її обличчю, роблячи його ще більш чарівним. Ми розмовляли до світанку, сміялися, мріяли про спільне майбутнє. Кожен момент, проведений з нею, був справжньою насолодою, немов солодкий сон, з якого не хотілося прокидатися. Але глибоко всередині, за цими щасливими митями, я відчував наближення бурі. Присутність її батька нависала над нами, наче темна хмара, готова в будь-яку мить розірвати наш світ на шматки. Його погляд був важким і пронизливим, сповненим рішучості та непохитності.

Попри це, я тримався. Тримався за кожен її дотик, за кожне ніжне слово. Ми будували власний всесвіт, де не було місця для страху і болю. Кохання між нами було тим прихистком, який захищав нас від усіх негараздів. І я вірив, що жодна буря не здатна зруйнувати те, що ми створили разом. І все ж, в один з тих спокійних вечорів, коли ми сиділи на вулиці біля під’їзду, насолоджуючись тихим шепотом вітру, з’явився він. В його очах світилися рішучість і непохитність, які раніше здавались мені лише тінню. Він підійшов ближче, і я відчув, як напруга повітря набула майже фізичної ваги.

— Я б хотів поговорити з вами обома, — його голос був холодним і владним, як зимовий вітер, що пробирав до кісток.

Мія стиснула мою руку, її пальці тремтіли, але в її очах було більше гніву, ніж страху. Ми обмінялися поглядами, і я зрозумів, що вона готова боротися за нас так само, як і я.

Ми пішли до квартири, яку я знімав і сіли за стіл. Батько Мії мовчав, наче даючи нам час усвідомити серйозність моменту. Потім, з глибоким вдихом, він почав говорити про обов’язки, про традиції, про майбутнє, яке Костянтин Леонідович бачив для своєї доньки. Його слова були як крижані голки, де кожна з них била прямо в серце.

Але моє кохання до Мії було сильніше за будь-які слова. Я поглянув йому прямо в очі і сказав:

— Ми разом, і жодні ваші плани не зможуть нас розлучити.

В цей момент я відчув, як Мія знову стиснула мою руку, і ця маленька дія дала мені ще більше сили.

— Я завжди знав, що ви її батько, і що хочете для неї найкращого. Але ми самі маємо право вирішувати, яким буде наше життя, — продовжив я.

Батько Соломії на мить затих, потім його очі знову спалахнули рішучістю. Він підвівся, зробив кілька кроків до дверей і зупинився.

— Це ще не кінець, — промовив він, перш ніж піти.

Після його відходу ми сиділи мовчки, відчували як напруга повільно спадала. Я притиснув Мію до себе, і пообіцяв їй, що ніякі бурі не зможуть зруйнувати наше кохання. Вона посміхнулась, і в її очах було те саме світло, що й завжди – світло нашого спільного щастя, яке ніщо не зможе згасити.

Після тієї напруженої зустрічі з батьком Соломії, наше життя знову почало повертатися до нормального ритму, але тінь його слів не давала спокою. Проте ми вирішили, що будемо продовжувати насолоджуватися кожним моментом, проведеним разом, як ніколи раніше.

Якось ми вирішили втекти на кілька днів до маленького будиночка біля озера, далеко від усього, що могло б нагадувати про проблеми. Це було місце, де час зупинявся, і світ зменшувався до розміру нашого маленького раю. Вода в озері була такою чистою, що здавалося, ніби вона могла змити всі турботи і негаразди, залишивши лише спокій і щастя.

— Підеш зі мною купатися? — запропонував я, глянувши на свою кохану, яка засмагала на березі озера.

Вона опустила свої сонячні окуляри і глянула спочатку на мене, а потім на озеро.

— Добре, заодно покатаєш мене на своїй спині, ти ж знаєш як я це люблю, — посміхнулася вона.

— Звичайно, а ти знаєш, який сьогодні день? — присів напочіпки біля неї.

— Який? Невже я щось забула?

— Колись в цей день я вперше тебе побачив, як ти приїхала до бабусі зі своєю мамою і боялася зі мною познайомитися, але твій наполегливий брат все вирішив за тебе.

— Макс в дитинстві взагалі був безстрашним. А що ти відчув коли вперше мене побачив? — запитала та наближилася до мене кохана.