Вікторія Вецька - Будь моєю назавжди , Вікторія Вецька

Я кивнула, відчуваючи, як серце стискається від болю. Я знала, що роблю складний вибір, але моє кохання до Назара було сильнішим за будь-які перешкоди. Щоб якось відволіктися, я вирішила зателефонувати мамі і поговорити з нею. Вона миттєво прийняла виклик.

— Донечко, Соломійко, привіт! — прозвучав доволі радісний голос мами.

— Привіт, матусю, — мовила я, і помахала їй у екран рукою.

— А що ти така сумна, що з настроєм? Знову твій покидьок батько щось накоїв? — її відображення на екрані ноутбука було стривоженим.

— Все добре, мамо! — вирішила не говорити правду, щоб вона раптом не захотіла приїхати з-за кордону і починати свої розбірки з батьком.

— Щось ти недоговорюєш. До речі, як там Макс? Він, як завжди, не відповідає на мої дзвінки. Він дзвонив тобі?

— Не дзвонив, у нього і так справ багато! А ти б краще в нього особисто попросила пробачення.

— Та просила, але таку мою божевільну поведінку не можна пробачити. А ти б брала з собою свого Назара та приїхала б до мене, заодно з моїм Джейком познайомилася.

— Ні, ти ж знаєш, що я не можу залишити батька в такому становищі, — запевнила її я. — А свого Джейка ти можеш і на камеру мені показати.

— Його зараз немає, він на роботі, але колись обіцяю, ти його побачиш. Він просто чарівний.

— Ти і про батька так колись говорила, — промовила я, ледь помітно посміхаючись, щоб не засмучувати маму своїм станом.

— Твоєму батькові ніколи не зрівнятися з Джейком, — вимовила мама, і від імені цього чоловіка в неї розпливлася посмішка. Я розуміла, що вона його дуже сильно кохає.

— Сподіваюся, ти щаслива з ним? — поцікавилася я.

—  Після двадцяти років шлюбу з твоїм батьком я наче знову ожила, і в моїй душі знову живе та сама молода Іринка. Після того, що робив Зарубін, я його навіть знати і бачити більше ніколи не хочу. Інколи навіть шкодую через свою наївність і надмірну закоханість у цю людину, яка так і ніколи мене не кохала. Я наробила таких помилок, але якби не це, у мене б не було ні тебе, ні Максимчика, — спокійно відповіла мама, хоча її очі на екрані ноутбука видавали глибокий біль.

— Я розумію, тобі було важко з ним, але батько мене любить, — наголосила я, відчуваючи, як у мені прокидаються сумніви.

— Це ілюзія, доню, обман. Він не здатний на кохання ні до кого, — з болем у голосі сказала мама.

— Добре, мамо, я рада була з тобою поговорити, але мені потрібно йти. Я ще хотіла зустрітися з Назаром, тож бувай.

— Бувай, донечко!

Я закрила ноутбук і відчула на собі тяжкість маминої правди, і почала збиратися до Назара, щоб повідомити йому про своє рішення. Ми домовилися зустрітися на нашому улюбленому місці біля річки. Серце билося швидше з кожним кроком, але коли я побачила Назара, всі сумніви розвіялися. Його погляд, сповнений тепла і підтримки, надавав мені сил.

— Міє, все добре? — запитав Назар, коли я підійшла ближче.

— Назаре, я вирішила. Ми будемо боротися за наше кохання, незважаючи ні на що. Я відмовилася від пропозиції батька вийти заміж за Іллю, — промовила я та тримала його за руки.

Ми довго говорили, трималися за руки, і вирішили, що будемо боротися за наше кохання, незважаючи ні на що. Ми знали, що попереду нас чекає багато випробувань, але разом ми були готові подолати всі труднощі.

Всі декілька днів батько майже не говорив зі мною, його холодність пронизувала кожну мить, проведену разом. Але я трималася, знаючи, що наші стосунки з Назаром вартували цієї боротьби. Ввечері, коли я знову вирушила до річки, Назар чекав мене з сюрпризом. Він дістав два невеликих медальйони з гравіюванням наших імен. Один з його іменем він повісив мені на шию і сказав:

— Це символ нашої любові, Міє. Незалежно від того, що станеться, ми завжди будемо разом.

Другий медальйон з моїм іменем я ніжно підвісила Назарові на шию. Наші серця билися в одному ритмі, коли ми обійнялися, поглядаючи в очі один одному. В ту мить ми відчували, що навіть найбільші життєві перешкоди не зможуть нас розлучити.