Розалія Лоренс - Прихисток твоєї помсти, Розалія Лоренс

Розділ 2.2

Це була велика, світла вітальня з високими стелями й панорамними вікнами, що виходили на сад з ідеально вистриженим газоном. А головне, вона була наповнена принаймні десятьма людьми. І, скоріше за все, зараз на мене витріщалися родичі Микити. І тепер мої теж.

Жінка середніх років у світло-зеленій сукні, побачивши нас, злізла з дивану і швидким кроком майже підбігла до Микити.

— Господи, сину! Що сталося? З тобою все гаразд? — вона почала руками вертіти його та уважно роздивлятися, напевно в пошуках поранень. — Батько сказав, що ти вліз в халепу і наказав нам повертатися до дому. Я ледь не посивіла…

— Мамо… — Микита поклав руки на материнські плечі й зазирнув їй в очі. — Зі мною все гаразд. Ти сама тільки що в цьому впевнилася. Тож заспокойся.

Вона кивнула і перевела погляд на мене. Я завмерла і все, що могла, це легко кивнути головою. По традиції, я повинна була б поцілувати їй руку, але тут це навряд чи було прийнято. І це мене нервувало ще більше; я просто тупо не знала, як мені себе вести.

— Хто ця дівчина? — вона знову подивилася на сина. — Батько сказав правду? Ти викрав наречену в сина Оздиміра?

— Звісно, ні, мамо, за кого ти мене приймаєш? Я б такого не зробив.

— Але тоді як ти мені це поясниш? Чому ти береш за дружину чужу наречену, маючи власну під носом?

— По-перше, вона тобі ніколи не подобалася. І за суворістю твоїх очей я бачу полегшення.

— Микито, не гнівай мене, відповідай!

— Так, внучок, не треба злити маму. Нам усім дуже цікаво почути тебе, — сказав літній голос чоловіка. Точніше, дідуся.

Він сидів на одному з великих світлих диванів. Біля нього був хлопець приблизно мого віку. Навпроти сиділи Макс і Катерина, а біля них жінка в літах. Всі вони пильно дивилися і кивнули. Усім було цікаво.

— Діду. Мамо. Вам не здається, що не ввічливо нас тримати біля дверей. Давайте хоча б присядемо.

— Про ввічливість згадав, — буркнула бабуся. — Ти Валерія зовсім не навчила його ввічливості та порядності.

— Мамо, — вона повернулася до старенької й натягнуто посміхнулася. — Давайте не зараз.

— Ох, зараз не зараз, все одно толку ніякого. В одне вухо в тебе залітає, а з другого…

— Теодорівна, ти чого розкудахталася. Може через те, що ти так голосно кудахкаєш наші перетинки у вухах і не витримують.

— Петрович, а ти мені рота не затикай. Я хоч і вже і не молода, а досі можу тобі щелепу вправити.

— Бабуся! Дідусь! Не сваріться, що про нас гостя подумає? — сказав хлопець, що був біля дідуся Петровича.

— Ох внучок, а що їй думати? Якщо вийшла за Микиту, то не далеко і від нього пішла. А він тут не затримується.

— Мамо. Ми зараз сядемо і спокійно вислухаємо Микиту і дівчину, — вона дивилася на свекруху. — І без ваших, будь ласка, копійок.

— Буду я ще на вас свої копійки тратити. І не сидите тільки ви троє.

Вона видихнула і похитала головою.

— Давайте сідайте.

Микита взяв мене за руку і, стиснувши, повів до маленького диванчика. Він містився посередині й був призначений для двох. Сівши, я подивилася на усіх. Валерія сіла біля батька. І всі пильно дивилися на нас з Микитою, але більшість, все ж таки, на мене. Я відчуваю зараз себе дорогим старим експонатом в музеї. Чи може в мене знайшли три ноги чи ока?

На фоні в каміні потріскувало полум’я, а за вікнами завівав вітер розхитувавши дерева. І всі мовчки чекали, коли Микита почне говорити.

Прокашлявшись, він поправив краватку.

— Не дивіться так на мене, інакше я навіть забуду власне ім’я, — нервово.

— То коли на тебе внучок батько так подивиться, ти алфавіт забудеш?

— Скорше усього таблицю множення.

— Я її й так не пам’ятаю, — сказала Катерина, і Макс підставив руку і дав п'ять.

— Ну і хто тут Валерія копійчину при собі не тримає.

— Мамо…

— Мовчу, мовчу.

Валерія кивнула Микиті, і той, спершись об коліна ліктями, сплів пальці. Я сиділа як на голках. Лишній раз боялася голосніше дихнути чи ковтнути.

— Головне, що ви повинні знати, це те, що я нікого не крав. Мелісса сама погодилася вийти за мене. Все було по згоді.

— Те, що вона погодилася, не означає, що ти не вкрав.

Валерія зиркнула на жінку, та прикинулася, що не помітила цього.

— Особисто я не вважаю це викраденням. Нас з Меліссою обманули, — він запнувся і подивився на мене питаючи очима, чи може він сказати подробиці; я кивнула. — Її обманув наречений, а мене Ельвіра.

— І як це ж вони вас обманули? — спитала старенька.

— Вони нас зрадили, — мати Микити охнула, а її батько похитав головою. У всіх інших брови піднялися, і лише старенька сиділа з кам’яним обличчям. — Ми з Меліссою дізналися про це і вирішили, що нам не потрібні такі партнери…

— І вирішили одружитися, — закінчила Валерія.

— У тебе копійка випала, — пробурмотіла Теодорівна.

Валерія не звернула на це уваги та продовжувала дивитися на сина. І ось її погляд перейшов на мене.

— Але чому таємно?

— Ми це дізналися сьогодні.

— О, Боже… — в її погляді я побачила співчуття, що є рідкістю в моєму світі. — Ти знала до цього мого сина?

Я хитнула головою.

— Тоді як наважилася вийти за не знайомця? Ви ж двоє могли просто анулювати весілля і все.

— Не могли, — він подивився на мене, я кивнула. — Точніше, я може і міг, а ось Мелісса ні. Її змусили до цього…

Я опустила погляд і стиснула долоні. Як соромно, але я не маю право просити його збрехати старшим. Брехня гріх. Брехня старшим ще більший гріх. Мені захотілося провалитися скрізь землю. Відчуття жалюгідності від їхньої розмови переповнило мене.

— Як?... На дворі двадцять перший вік. Як таке можливо аби без згоди.

— Практика показує, що можливо. Її батько повернутий псих фанатик і деспот.

Я здригнулася від його слів. Я навіть в думках не сміла так назвати старших, а особливо батька. Це гріх. А він це так впевнено говорить.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍