Вікторія Франко - Ти — мої крила, Вікторія Франко

— Може, я сам вижену її? Звісно, якщо ти не проти.

— Не проти, — відразу погодилася, видихнувши з полегшенням.

Хлопець підійшов до машини зі сторони пасажирського сидіння і відкривши дверцята, запросив мене сідати в середину. Сам зайняв місце водія і вже за мить плавно виїхав на вулицю. Мабуть, я розраховувала, що як тільки він виїде з боксу, то запропонує мені пересісти, але Ярослав чомусь цього не зробив. Без жодних пояснень хлопець стрімко набрав швидкість і мовчки поїхав у сторону виїзду з міста. У мене склалося враження, що він боявся… Думав, що я втечу? І лише коли ми опинилися на окружній дорозі, він трохи знизив швидкість, порушивши наше мовчання.

— Машина зламалася, бо на заправці тобі залили дизель замість бензину. Я прочистив систему, замінив фільтр… 

Ярослав в деталях пояснив причину несправності, але, якщо чесно, я його не слухала. Вся моя увага була прикута до мускулистих рук, що впевнено керували машиною. А ще я відмітила, наскільки хлопець був охайним, тому що одразу б і не подумала, що ці руки мали справу з мастилом… Я просто не відводила від них очей. Але далі мою цікавість понесло… Щоб я відчула, якби він обійняв мене ними? Ох, схаменися, Мілено! 

І ніби вже налаштувалася відвести від нього погляд, як мою увагу привернув шматочок татуювання, яке виглядало з-під краю футболки на правій руці. Мабуть, усе плече Ярослава було вкрите фарбою. Цікаво, а що там зображено? 

— І тепер на мою думку, все працює ідеально. Словом, наступного разу наголошуй, щоб уважніше обирали пальне… — хлопець сяяв від усвідомлення своєї майстерності та чекав моєї реакції, а я у відповідь лише кивнула.

Мені було байдуже, що саме зламалося і як Ярослав це відремонтував. Їде машина, і добре. Мене більше хвилював той факт, що відстань між мною та хлопцем була гранично мінімальною. Його присутність хвилювала мене, а запах взагалі зводив з розуму. Втім, щосили я намагалася з цим боротися. Тому відвела очі до вікна в надії помилуватися хмаринками на небі.

— Я втратив твій номер, — ці слова Ярослава вирвали мене із моїх думок і вибили ґрунт з-під ніг. Він сказав їх серйозним тоном і при цьому кидав на мене короткі погляди, аби вловити мою реакцію. — Мій телефон розбився. Я не зміг дістати із нього інформацію. 

Я не знала, що говорити. Опустивши голову, схвильовано дивилася на свої руки,  щоб заховати від нього правдиві емоції. Він сказав лише кілька слів, але їх вистачило, аби в моїй душі щось клацнуло. Знову починав пробуджуватися вулкан емоцій, які я так старанно намагалась загасити… І навіщо він тільки зачепив цю тему?

— Я сумував за тобою і дуже хотів знайти тебе… Віриш? — хлопець продовжував ділитися одкровеннями.

Чи вірила я? Не знаю… Мабуть, хотіла цього, але й боялася знову вхопитися за примарну надію.

— Мілено, скажи що-небудь… Не мовчи, благаю! 

Ярослав намагався контролювати ситуацію на дорозі, але водночас постійно дивився на мене і хотів достукатися до моєї свідомості. 

— Ти згадувала про мене? — запитав з якоюсь надією в голосі.

— Ні, — збрехала, навіть не повівши оком. 

Здається, що й для мене самої це стало шоком. Але внутрішній страх, що я знову буду обманутою, змітав все на своєму шляху, і розум вмикав усі можливі блоки.

— Ясно…

Моя відповідь засмутила його. Або ж мені просто хотілося так думати.

— Чомусь в аеропорту мені здалося, що я тобі хоч трохи сподобався.

— Тобі здалося...

Вуста промовляли одне, а всередині щось аж стискалося від цієї брехні. Я не могла зізнатися Ярославу у своїх почуттях. Не хотіла відкривати перед ним душу. До цього я була не готова, тому що навіть не здогадувалася про справжні наміри хлопця. Навіщо він поцікавився моїми почуттями? Ця інформація дійсно його цікавила чи це знову була якась незрозуміла забава? 

— Я зрозумів… Такі, як я, не у твоєму смаку… 

Я лише мовчки кивнула, підтверджуючи свою попередню відповідь. Хай не думає, що я тану і розтікаюся калюжею лише при одному його вигляді. 

— А які чоловіки тобі подобаються? З товстими животами та гаманцями?! — запитав роздратовано.

Здалося, що лиш за якусь мить відбулась така разюча зміна в поведінці хлопця, від чого я аж налякалась. Ярослав міцніше стиснув кермо, а його вилиці стали гострими, як каміння. Я намагалась зрозуміти, що він мав на увазі, але чомусь грати в його ігри більше не хотілося. 

— Я хочу повернутися назад. Думаю, вже досить тест-драйву, — відвернулася до вікна, вдаючи, що знову розглядала краєвиди за вікном. 

В цей момент мені дуже хотілося повернутися додому і зачинитися у своїй квартирі, де я була б в безпеці. Там ніхто не хотів мене скривдити, не грався моїми почуттями й не змушував моє серце завмирати. Там панувала тиша і спокій. І саме цього я зараз потребувала.

Ярослав розвернув машину, але не поїхав назад до майстерні, а на першому ж повороті повернув вправо і ми виїхали на якусь безлюдну дорогу. 

— Куди ти мене везеш? — запитала чомусь писклявим голосом. 

Якщо напочатку я намагалась щось зрозуміти, то тепер геть заплуталась. Його дії все більше починали лякати мене.