Анна Лерой - Мої сімейні обставини, Анна Лерой

І хотіла б сказати, що живою не дамся, але маю сміливість зізнатися собі: ні за що не накладу на себе руки. Втекти спробую, але не вбитися. Занадто багато від мене залежить. Та й може сам Ф’юрін відмовиться від весілля, коли побачить, яка наречена йому дісталась?

Чоловік привертає мою увагу до себе, несподівано сильно нахилившись в мою сторону. Йому недобре. Його рука, вона біліє рукавом сорочки в темряві, невпевнено намагається зачепитися за гладке дерево маленького столика. Коліно незнайомця утикається в край полиці. Він крениться ще сильніше вперед, не утримується, витягає руку і якусь мить з останніх сил тримає своє тіло наді мною. Матрац прогинається від його тяжкості.

— Гей, ти що робиш?! - я занадто пізно розумію, що з ним щось не так, і починаю ворушитися. Намагаючись виповзти з-під навислого наді мною тіла. Не встигаю. Його рука зісковзує з краю столика, друга підламується — і тіло падає. Я на секунду майже непритомнію — чужа важка голова з силою падає на мене в район діафрагми. А коли я приходжу до тями, то опиняюся притиснутою до спального місця в закритому купе.

Предки, за що мені ці муки?! Я пробую ворухнутися, але виявляється, що більша частина мого тіла мені недоступна, а проблемний незнайомець не подає жодних ознак присутності свідомості. І тільки по рівномірному биттю його серця можна визначити, що він живий. Чудово! Я роздратовано б’ю по м’якій оббивці. Можливо, стирчати в цьому положенні мені доведеться аж до того часу, коли про мене згадає провідниця і захоче відкрити купе.

Це мені пощастило, що я сиділа, коли він вирішив впасти. Тому зараз у мене вільні руки і є шанс дихати майже на повні груди. Його голова впирається мені в живіт, плечі і торс притискають мої ноги до ліжка. Не так сильно, щоб я не відчувала кінцівок, але досить, щоб не могла зрушити з місця. Скинути чоловіка з себе теж неможливо, він зручно встиг примостити свій зад на спальне місце. Одна нога, звичайно, у нього звисає, але цього явно недостатньо. Він високий і важкий. В іншому випадку я могла би помилуватися широкими плечима, але не зараз. Краще б він був крихітним та худим.

— Злізь з мене, ідіоте, зараз же!

Через півгодини цей чоловік стає гранітною плитою, яка повільно віддавлює мені півтіла. Тож мені в достатній мірі набридає ситуація, що склалася. Я тягну його за ніс, ляскаю по щоках, смикаю за розпатлане волосся, б’ю по плечам — і домагаюся здавленого стогону.

— Не можу ... — стогне незнайомець і ще раз намагається поворушити кінцівками. — Що трапилось? Чому стоїть поїзд?

Я виглядаю у вікно, наскільки це можливо в моєму положенні. Вдається побачити тільки край берегової лінії і безліч вогнів, які відображаються у воді. Легкий туман стелиться над поверхнею, але це і не дивно. Ламелі — озерне місто. І розмови між провідниками, пасажирами і працівниками станції з характерним акцентом дуже добре чути в нічній тиші.

— Тому що чекаємо своєї черги на Ламельському мосту.

— Цього не може бути, — він знову стогне і дихає так важко, що мені стає страшно: не помер би. — Ми ж повинні бути в Валері до світанку!

Я дозволяю собі розсміятися:

— Це п'ятничний поїзд, ідіоте. Через Валер йдуть всі поїзди, крім п'ятниці і кожного другого понеділка. І злізь з мене!

— Значить, ми за межами земель Ф’юрін? — він шепоче з таким щирим подивом, що я знову починаю відчувати роздратування. Чому мені попався такий дурний переслідувач?

— Так! Злізь з мене! — я знову намагаюся вивернутися з-під чужого тіла, але безрезультатно.

— Не можу. Ми більше не в землях Ф’юрін. Чому я ще живий? Адже це смерть. Нічого не можу. Навіть зрозуміти не можу, — лунає байдужий переривчастий шепіт. І тіло, що притискає мене до спального місця, стає ще важчим. Чоловік знову непритомніє.

Проходить чимало часу, поки маячня цього вмираючого розкладається в моїй голові на складові. Я роздумую ще трохи, але існує тільки один правильний варіант. І він дуже-дуже реальний і страшний. Я розумію, що день жахливих новин для мене не закінчився. Цей ідіот, який важить цілу тону, не був посланий моїм нареченим за мною. О ні.

Все набагато гірше, ніж мені здавалося.

І він не просто ідіот, він — божевільний придурок. Бо тільки божевільний придурок, будучи оберегом, сяде на поїзд, навіть не перевіривши, куди він йде. Захотілося йому, бачте, наречену зловити! Два котла пекучого соусу в дупу цього Ф’юріна, щоб йому грець!

Оберіг не може покинути своїх земель. Це смерть!

А тільки його трупа мені і не вистачає для повного щастя. Трупа мого дурноватого нареченого.

Іноді мені здається, не в образу іншим оберегам, що велика сила, притаманна їх природі, блокує дещо важливе для звичайної людини — інстинкт самозбереження. Таким дещо безголовим чоловіком був мій старший брат, його важко було зупинити в деякі моменти. Таким же, як видно, є і мій непрошений наречений.