Олекса Петрович Стороженко - Страшні історії від українських письменників

ниві; і вже не полічу, мабуть, скільки багато тепер у його їх придбано, — мабуть, багато та й пребагато, бо рої там роїлися виборно так, що тільки не подивуйте у лиху годину, виборно роїлися! Було раз у раз чути: «рій!» «летить!» «від поля!» «від гаю!» То Михайло скрикне: «рій!», — а Мелася за ним, як у дзвоники перебиває: «рій-рій! рій-рій!», то знов Мелася зачастить: «летить-летить, летить-летить!», а Михайло біжить вивіряти, чи правда; то знов дід, плетучи кошик, наче духом вгадає, що рій надлітає, і йде його накривати. Страх якого діла було в пасіці! У кутку дід там заплів хижку з лози, Михайло покрив її соломою гарно, а Мелася промела коло дверей і сказала: «Оце вже й зовсім теперки!» Дід насадив і калину, і бузину, і рожу гожу з Михайлом, а Мелася насіяла всячини, і усе прийнялося, зійшло і проквітало одмішне і перемішне, як у празнику люди, на диво Меласі, що, каже, сіяла усе окромішне ряд по рядочку, а зійшла така мішанина. Михайло на сю річ сестриччину мовчить, бо не хоче змагатись з дівчинкою маленькою, мовчить та тільки дивиться, як рожа, хилячись з гіллячки, наче питає, чого се так підкотивсь до неї, хорошої, низенький василечок, а василечок низенький, невважаючи на питання, викида квіточок не в свою силу василечу, одбившися від свого роду, других василечків, що їх заступали задирливі купчаки; листатий любисток тут побратавсь з жменькою конопель, а конопля знов побралася між маки повні, а маки знов угнали у волоський горох, а скрізь усюди колоски постріляли житні, де один, де два, а де й посімейкою, і вже як де посімейка, то й перенадила за собою і куколю червоного і синіх волошків. Чи теж мало зілля несіяного, непроханого й некоханого нагодилося у дідову пасіку — і над усім літають бджоли гудучи. Славно у тій пасіці! Дихать — не надихаться! Легко — вільно! Куди глянеш, усе поля широкі, чисті, і по полях дуби — зрідка дуб об дуба, як намети розкинуті проти сонця; у село шлях звивається, а села самого не видати за могилою стрімчастою, — видати тільки від схід сонця гай здоровенний, темний.

Славно було літувати у пасіці Михайлу з дідом, і Мелася маленька, покинувши мати з старшою сестрою домувати, сама прителішилася до дідуся і хазяйну­вала у його в пасіці: співала пісень, ходила по полю збирати полуниці, розбила два горщатка і одну мисочку, теж бджоли доглядала, так що аж, незвичайні, кусали її і тим робили часом з любенького личенька невіть що: з одного боку глянь — Мелася, її щічка, її вічко, а з другого боку глянь — якийсь дутик. Уставала Мелася раніш од усіх і лягала од усіх пізніш, бо, пораючись у дідусевім хазяйстві, було їй, вже казано вам, такого діла, що ой-ой!

Отже, одного вечора, втомившися, лежав Михайло на траві у пасіці і дививсь у небо. Вже зорі поскакували і тонесенький серпок місяцевий блищав над дубом, ніби зачепивсь за кучеряву гіллячку. Мелася, теж втомившися, лежала й ворушилася, дрімала й питалася, чого се досі діда нема. А діда як нема, то й нема — і вдалині не видко.

Пішов дід того вечора у село та чогось дуже довго забаривсь у селі, бо вже ніч глуха, зорі зорять, серпок високо підбився, Михайло заснув, а діда усе нема! І не чути — усе тихо! Коли ж разом земля загула від гаю, і щось важке наближається до пасіки. Таке важке, таке важке, таке важке, що й не зважити на вазі! От воно — от воно! Поронило лісу, суне поміж вуллів, й вулля валить, і квітки давить, і рожу й калину ламає, і дуба кріпкого втрухнуло минаючи — господи-світе! Що ж ви думаєте? Страшенний, патлатий, важкий ведмідь одвідав!

Що робити Меласі? Дрімота одлетіла, немов спутана птиця, і ручечки у жаху, у страху зчепилися. Страшний-страшний гість! Нема порятунку! Братік Михайло коханий! Як тебе рятувати?

Михайло спав солодким сном коло самої хижки, коло дверей, коли чує — трепечущі малесенькі рученятка ­обвилися коло його, наче ціпка хмелинонька, і голосочок шепоче:

— Братіку! братіку!

— А що? — спитав він, не відмикаючи очей сонливих.

— Ходи, ходи, братіку! О, ходи ж бо, ходи у хижку, бо я тут сама боюся — ходи, братіку, ходи!

І малесечкі рученятка тягнули його сонного з усієї своєї маленької сили, і сльози палючі капали на його від жаху та від трусу, і сердечко маленьке колотилося коло його вірненьке та щиреньке, а він сонний переступив два ступні ті у хижку безважливо і знов припав, сном поклонений. Він не чув, як трепечучі рученятка дурно мучи­лися і хрумтіли, щоб його піднести, і не чув тихенького, гіркого плачу.

А ведмідь, наче господар, посува та оглядає, де кращий вулій, солодший мед, і як впав йому в око такий, зараз він лапу патлату туди, видира і лакомиться.

О Боже, Боже! Коли б же Михайло спав, не проки­нувсь, коли б же! Що буде, як він прокинеться? Він не послуха маленької, піде на ведмедя. Боже, Боже! Зараз ведмідь з’їсть її — зараз!

Чи ж буде ситий він з неї? Хоч би ситий він був та братіка не зайняв. Дарма, нехай її з’їсть — нехай братіка не займає!

Рученятка маленькі зчеплялися міцніш, і сльози лилися ревніш.

А страшний ласач патлатий учища та й учища мед собі поволі й по роздоллі — часом подивиться на серпок місяцевий угорі, ніби кажучи: «Ти, серпку, добре мені світиш»; часом ніби поприслухає: «Здається мені, дівчинка тут десь плаче».

Лихо-лихо! Як вже не розбилось у дріб’язочки маленькеє сердечко, колотячись такеньки швидко та довго!

Коли ведмідь кашлянув — ждати, що зареве. Ні! Він пав долі, та як почне необачний патлач викочуватись та вивалюватись по траві.

Маленькі рученятка вхопилися за сонного брата, трохи не вломилися, а піднесли його трохи й сунули у хижку і зачинили там.

— Що таке? Що таке? — скрикнув молодий козак, прокинувшись, може, трохи і злякавшись, і потрушуючи двері. — Відчиніть-бо! Що таке?

— Братіку коханий, нічого — се я, се я, — одказував йому голосочок.

— Відчини-бо, Меласю, — скрикнув знов Михайло, — нехай я дверей не псую!

І знов потрушує дверима.

— Братіку, — каже маленька, — братіку! — і оглядається округи, і бачить: ведмідь устав, і слухає, і наче чигає на неї, і от наче засміявсь — цокнув зубами білими.

— Пусти, пусти, Меласю! — кричить Михайло, і двері відскочили, маленька, як снопок, впала, а ведмідь знов цокнув білими зубами.

Тут такий розкотивсь викрик голосненький, та дзвінкий, та тонкий, що Михайло метнувсь назад, а ведмідь чимдуж покотив до гаю, вгинаючи під ступою землю. І як Михайло схаменувсь, і підвів малу сестричку, і розпитав, вже не було нікого ані видко, ані чутно, і дарма вони насторожали вуха, і здержувалися дихати, прислуха­ючись та сидячи укупі близько. Тихо усе було. Місяць світить, зорі сяють.

— Розкажи ж бо, Меласю, розкажи усе мені, усю подробицю, як було, — говорив Михайло до сестрички.

— Ні, ні! О, се ні! Ще боюся! — одказувала Мелася.

— Яка ж ти жахлива, Меласю! — каже Михайло, всміхаючись.

— Ой-ой! Ой-ой! — одказує Мелася й пригортається ближче та тісніш, як до скарбу одрятованого, знайденого.

Місяць вже ледве легенько світив, зорі вже ледве помаленьку блискали, коли вони зачули пісню козацьку, наче дзвінок розбитий або струну перебиту, і забачили удалині постать людську — се дід ішов та співав. Зараз вони до його назустріч,