Олекса Петрович Стороженко - Страшні історії від українських письменників

— А що, дітки, знудилися, мабуть, без старого діда, ге? Сон, мабуть, неспокійний мали, ге? Не можна, не можна було мені повернутись раніш, товариша давнього стрів — забарився.

І дід знов почав наладжувати козацьку пісню:

Як були ми, козаки, на морі,

Як були ми, козаки, на роздоллі.

Унадились ми, козаки, до невірного турка…

— ідучи й киваючи головою справа уліво собі у повагу та обриваючи козаків перебитим голосом то у море, то у роздолля, або межи турка невірного.

— Діду! Діду! — каже Мелася. — У нас ведмідь був.

— От, діду, — говорить Михайло, — Мелася завіряє, що ведмідь був у пасіці. Я спав міцно дуже, коли вона мене схопила, вкинула у хижку й зачинила і перелякала. Кричу: «Випусти!», не випуска, — мусив попсувати двері у хижці, — вискочив, вона як скрикне, як верескне, аж у очах в мене ясно зробилося, наче встрелили у вухо; схаменувсь, бачу, вона лежить в мене під ногами, нікого нема, вуллі долі попадали, трава пом’ята, кущі поламленії. Каже вона, присягається, що ведмідь ніби був.

Дід усе приспівував спершу та всміхавсь, а як дійшло до «вуллі долі, кущі поламлені», то дід промовив «гай-гай» і придав ходи.

— А щоб ти не діждав вже довіку меду й покуштувати, лихий патлачу! — проклинав дід, підносячи та ставлячи вуллі, як треба, — бач якого наробив клопоту та шкоди! — а Михайло, помагаючи дідові, радив рушницю придбати добру на прийшлі часи і в думці вже націлював у ведмедя страшного з великою втіхою. А Мелася малесенька, ходячи за обома їми услідок, удесяте оповідала, як той усе трощив і валив, як покачувавсь і цокав зубами білими, і як мед вчищав, і як наближувавсь-наближувавсь… ближче-ближче… а в самої Меласі оченятка блищали й сяяли пломенистій, ніж ті зірочки у небі, що вже їх виблиск згасав та згасав, бо вже починало дніти — хутко й стяга рожева запалала від схід сонця.

— Ну ж, Меласю! Дівчина, так дівчина, на диво здана! — каже дід, всміхаючись та глядячи у сяюче личенько перемучене. Дарма що з личенька спала, а справдешня козачка! Чи ж не диво, що така цяпочка хотіла ще брата боронити та визволяти проти ведмежого зуба! Чи ж не диво, що така безсилочка прогнала й настрахала ведмедя страшного?

Перше, то не диво здавалося Меласі, бо братік коханий і любий. Як же його не боронити? А друге, то, мабуть, уважала Мелася за диво потішне й не нікчемне, бо як згадувала про його, зараз червоніла і зараз сміялася веселенько і, може, трохи хвастливенько.

— Меласю-сестричко! Коли ж я тебе боронитиму? — питав часом Михайло, як розпалений, оглядаючись, чи нема де чого страшного або трудного, щоб його знівечити. — Коли мені доведеться тебе визволяти?

І лягав спати Михайло, може, не раз з потайною на­дією, що от ведмідь знов одвідає, і вночі не спав, прислухавсь, і бравсь за рушницю, що собі покупив, — тільки ще досі, чутно, не діждав патлатого він гостя-одвідача.

— О, братіку, братіку, не дай, Боже, щоб… Мати-заступниця нехай заступить! — промовляє Мелася, як почує Михайлові слова ті палкії і утривожиться такеньки, що аж з личенька спаде.

Отже, й кінець тут — далі що було й буде, не знаю, — не можу кламати, не знаючи сама. Вибачайте та бувайте здорові, та дай, Боже, нам, вам і мені, таку сестричку Меласю, щоб боронила та визволяла від усякого страшного ведмедя нас, вас та мене, що ми, може, змираємо й проти зайця-стрибача — як хоробрий.

Степан Васильченко. Мужицький ангел

Десь єсть собі на світі церковця — стара, трухлява, ніби із тінів із місячних збудована. У церковці — притвор ­сумовитий, темний, а у притворі, між поламаним хрестом і старою корогвою, висить ікона святого ангела, запилена, полиняла.

Святий ангел стоїть на їй на колінцях, як за шкоду покараний неслухняний хлопчик, очі опустив додолу: і білі шати його замазані, і ясне личко потьмарене, опущені очі заплакані, сумні.

Тамошні люди називають його мужицьким ангелом і розповідають, що колись він стояв на рівних ногах і шати його були білі, як найперший сніг; святе личко його було радісне, як сонце, а ясні очі його все у небо високе дивилися.

Дивились, не переставали, не зморгаючи, не скле­паючи.

Та підмовили якось мужицькі діти його з собою — ­пішов він із ними попідтинню блукати і замастив свої білосніжні шати.

Позорив на його раз з неба творець його праведний, перстом посварився — і стемніло од смутку його яснеє личко, стиха він маленький став на колінця, на грудях ручки склав, очиці до землі пустив, стоїть у Божій карі, не стенеться, і буде стояти, поки не звелить йому встати отець його небесний.

А звелить йому встати Він, казали, тільки тоді, як усі ангели в небі заспівають, віншуючи Христа нарожден­ного: — «Слава в вишніх Богу і на землі мир…»

І дожидався ангелик того свята, як душа настраждана золотого раю…

І жила в тій стороні бідна удова у земляній хатинці, жона правдива, у Божих боязнях пам’ятлива, і мала вона сина на імення Івашко.

Івашко був слухняний і почтимий, та дуже любив мед, бо був іще маленький. І так він дожидався, так дожидався того Різдва.

— Мабуть, мамо, Бог і не чув того, як я йому рано й вечір молився, щоб була кутя з медом. Не хочеться вже мені і до церкви ходити.

— Не кажи цього, сину, бо то — грішка; Бозя сердиться буде. Іди до церкви, йди, не лінуйся, помолись йому гарненько, то він і зглянеться на наші злидні.

Одягнула мама Івашка в свитку, хусткою теплою зав’язала, бо стояв надворі лютий мороз, вирядила в церков.

Увійшов Івашко в церков, а в церкві порожньо, зимно, тільки старі баби з костурами панихидки правлять.

Заходить Івашко у темний притвор, дивиться, коли там перед тим ангелом, що стоїть сумний на колінцях, чого-чого тільки не понаставлено! І булки, і бублики, і цукор, і пряники, і меду-меду у шклянках, у тарілочках, в горнятках! У Івашка аж очі засміялися, тільки усе те чуже, ще до того і святий ангел стоїть за сторожу. Хіба попрохати у його гарненько, може, дасть? «Попрошу!» — подумав Івашко, і серце у його забилося.

Підійшов він до ангела ближче, привітно осміхнувся до його, боязко в очі йому заглядає, тихо шепоче соромливо:

— Дай мені, святий ангелику, хоч оте щербате горнятко з медом, а то у нас кутя сьогодні суха буде. Грошей не було, то мама не купили. От, їй-богу, не брешу. Дай… — дивиться, дожидає.

Святий ангелик мовчить, очей не зводить, ніби і річ не до його.

«Ні, не так», — подумав Івашко; одступив трохи назад, став на коліна і проказав йому, як школяр перед учителем, «Отче наш». Далі знову підійшов ближче, питається:

— Ну, то не даєш? Дай, пожалуста.

Мовчить ангел, як і вперше.

«Не дає!» — подумав Івашко, перестав осміхатись, зітхнув.

Соромно йому стало, він зігнувся і тихо одійшов далі. Стоїть, тре рукою уші, чобіт об чобіт стукає, бо змерз уже дуже, а йти звідсіль чогось жаль.

«І нащо йому такого багато? — думає він, роздивля­ючись на всі ласощі. — Ні, буду іще прохати!»