Аліса Маіс - Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс

Два з половиною роки я прожила з людиною, яка думає про мене… Так?

Фригідна. Безплідна.

Я – це я. Його дружина. І він знає про мене набагато більше.

Знає, що я кладу надто багато ложок цукру в ранкову каву, майже завжди сплю на спині, обожнюю кисле ягідне морозиво, детективи, а у вісімнадцять років навіть намагалася гадати на картах Таро.

Я романтична ідеалістка.

Дамір узяв заміж дівчину та виховав вольову жінку.

Я так думала.

Але щось у мені надломилося, якщо я так нікчемно плачу перед ним.

– Віто, припини, – зітхає.

Наче йому зараз складно, а не мені.

Я досі люблю Даміра, почуття не відключаються за секунду чи після образи. Він, мабуть, давно поставив на нас хрест, розлюбив, спланував усе.

Може, коханку спеціально в будинок привів, щоб я побачила?

– Вона… Вона вагітна? – запитую я, намагаючись хоча б вдихнути.

Повинна бути причина – так мене мучити.

– Хто? Марта? Не говори дурниць. Вона тут не відіграє великої ролі.

– Але ти спиш із нею.

Мій голос тремтить.

Я присідаю на ліжко і риюся в сумці в пошуках серветки.

– Вона не дурна, зв'язалася з одруженим чоловіком і знає, що це тимчасово. Марті підходить роль підстилки… Чому ні?

Я ковтаю в'язку слину.

На всі очі дивлюся на свого чоловіка. До сьогодні він не дозволяв собі так висловлюватися про інших жінок, колег чи подруг. Я пишалася тим, що він шанував жінок. За кого я насправді вийшла заміж?

Повірити не можу.

– А після…

На язику затримується слово «розлучення».

– Не знаю, як життя складеться, – він несподівано сідає поряд зі мною. І дивиться вперед, на невеликий садок біля нашого будинку. Я теж дивлюсь у вікно.

Цей сад – безглузда алегорія на наш шлюб. Тому що він занедбаний і нікому не потрібний. Ще один наш спільний план, від якого ми в свій час відмовилися через занятість. Я згадую, як Дамір розмірковував над будівництвом маленького дитячого майданчика у дворі.

Мого чоловіка не можна назвати великим фахівцем у сфері будівництва…

Але мені тоді здавалося, що очі його світилися ентузіазмом. Він планував усе зробити сам – і гірку, і гойдалку.

За останні дні до мене дійшло, наскільки часто Дамір згадував про дитину, як поступово адаптував до її появи все наше життя. І чекав, чекав, чекав… А потім почав розчаровуватись. Але навіть якщо так, я все ще не розумію, чому Дамір не поговорив зі мною про цю проблему?

Місяць тому я отримала результати аналізів, які були… Досить обнадійливі. Я нічого не сказала Даміру, тому що коли минулого разу я заїкнулася про поліпшення, він аж надто зрадів. У нас не вийшло і він мало не впав у депресію.

– Марта перша?

Він дивиться на мене скоса.

– За кого ти мене маєш?

За зрадника. Зрадника і брехуна… Можу продовжити.

Я мовчу.

– Так, вона була перша.

– А якби у нас народилася дитина?

Дамір щиро сміється, хоч мені це здається зовсім недоречним. Я ледве припинила плакати, серце, як і раніше, болить. Почало трохи нудити. Відчуваю себе ще гірше, коли він бере мою руку в долоню і кладе на коліно. Як раніше.

Я намагаюся відсунутись, але Дамір тримає міцно. Його м'язи напружуються, щоб утримати мою руку біля себе. Мінімальних зусиль достатньо. Я як желе. Куди мені вступати з ним у боротьбу.

– Якби народилася дитина, ми були б родиною…

– І Марти не було б?

Посмішка сповзає з його обличчя.

– Марта – це ніщо. Повна фігня. Спосіб зняти напругу.

– Ти все одно зрадив би мені? Мені, матері твоєї дитини?

– Віта, не видавай бажане за дійсне. Ніяка ти не мати.

Я хапаю ротом повітря, не відповідаю. З мене досить. Чим довше триває ця розмова, тим гірше я почуваюся. Ні. Напевно, навіть добре, що мій чоловік нарешті показав своє справжнє обличчя. Однак на усвідомлення його захованих до сьогодні рис мені знадобиться багато часу. Часу наодинці з думками.

Я таки вириваю руку.

Різко встаю, не бажаючи бути поруч із цим монстром – голова починає крутитися. Нудить ще сильніше. Я мало не втрачаю рівновагу, він хватає мене за талію, я притискаюся до його живота спиною.

Злість допомагає мені відсторонитися, відбігти в іншу частину кімнати.

– Іди.

– Ти так нічого не сказала про розлучення, мені треба…

– Мені начхати, що тобі треба. Я хочу побути сама, – я йду до вікна, відчиняю його і нахиляюся, щоб вдихнути трохи свіжого прохолодного повітря. Прислухаюся до себе, в голові стукає пульс, а повітря ніби не дістається до легень. Проходить кілька секунд чи хвилин. Напад нудоти минає. Я озираюсь, а Даміра в кімнаті вже немає.