Стейсі Браун - Невипадково, Стейсі Браун

- Зараз їдь прямо, мій будинок недалеко звідси. Я покажу дорогу, - звернулась я до Беннета, залишивши Мартіна без відповіді. До мого дому було дійсно недалеко, всього 5 хвилин машиною, але вони здались мені вічністю. Чи то тому що ми зупинялись на кожному світлофорі, чи через затори, чи просто мені якнайскоріше хотілось розставити всі крапки над «і» зі своїм кавалером. Подумки я вже підбирала слова щоб не сильно його образити. І уявляла, що завтра Сєм буде мене переконувати, що я не даю йому жодного шансу і що мені слід краще з ним познайомитись.

Під’їхавши до центрального входу мого невеличкого дому Беннет здивовано спитав:

- Ти живеш тут?

- Так, - сором’язливо відповіла я, - це майже центр міста, але оскільки будинок старий, то ціна значно менша ніж у будинків навколо. Та й мені однокімнатної квартири цілком вистачає… а що тебе дивує?

Мені було трохи соромно говорити про свій будинок, тому що він значно відрізнявся від хмарочосів поряд, таких як будинок Мелоді, таких як більшість будинків в центрі міста. Але в нього була історія, в нього була душа… і мені було дійсно затишно тут.

- Це ж треба таке співпадіння! І чому я раніше тебе тут не бачив? – я знову почула ці грайливі нотки в голосі Беннета. Він дивився на мене через дзеркало заднього виду, і я знову побачила бісики в його очах як при нашій першій зустрічі, - Я теж тут живу!

Справді? – мене так здивували його слова, хоча грайливість його голосу змусила засумніватися в їх правдивості.

- Так, і я не розумію як ми з тобою не зустрілись тут раніше?! Ну добре, зараз я залишу машину і підемо, - він трохи від’їхав від входу в будівлю й поїхав на парковку. Я подивилась на Мартіна, на обличчі якого було повне розчарування. І десь глибоко всередині мені стало його шкода, адже він дуже засмучений, що це побачення пішло шкереберть і зовсім не за його планом. З іншого боку, мене це цілком влаштовувало.

Коли машина зупинилась, ми вийшли й знову попрямували до центрального входу будівлі. Перед входом ми зупинились попрощатись. Беннет моментально протягнув руку до Мартіна на прощання:

- Було приємно познайомитись.

- Так, взаємно, можливо ще колись зустрінемось, - відповів Мартін стискаючи руку співрозмовника.

- Ну що, сусідка, ходімо? – Беннет повернувся до мене в очікуванні. Але Мартін не поспішав відступати:

- Мені треба попрощатись з Нікі, - і він жалісно подивився на мене.

Як же мені було його шкода! Він не подобався мені, але я й не хотіла робити йому боляче, тим паче мій «новий сусід» не планував нас залишати, він лише відступив на крок й незадоволено проричав:

- Ще б пак, - я відчула роздратування в його голосі, але не зрозуміла що саме це спричинило. Невже він не хоче залишати мене з Мартіном наодинці? Чи я занадто високої думки про себе?

Він відійшов від нас на крок, але цього простору виявилось замало для Мартіна тому він, взявши мене за руку, відійшов ще на декілька кроків вперед, подалі від «сторонніх вух»:

- Мені б хотілося щоб ми з тобою провели більше часу вдвох сьогодні, але мабуть доведеться залишити це на наше друге побачення. До того ж, в мене вже є план де і як ми його проведемо. Там нам точно ніхто не завадить, - мій сором’язливий кавалер став більш рішучим і хоробрим в своїх словах, хоч і помітно нервував, - я сподіваюсь, що наше перше побачення тобі сподобалось так само як і мені.

Він допитливо подивився на мене очікуючи відповідь. «Ну і як йому тепер сказати, що наступного разу не буде?» - подумки я сварила себе, що не почала цю розмову першою. Адже після таких наївних його сподівань я навіть не знаю як його відшити.

-Так, було … цікаво, - я дуже невпевнено промовила ці слова собі під ніс, але він їх почув та з полегшенням відповів:

- Тоді… до зустрічі… - і після цих слів він почав повільно до мене нахилятись заплющивши очі. Я розгубилась зовсім не очікуючи, що він захоче мене поцілувати. Мій мозок намагався придумати як його зупинити, бо мені зовсім не хотілось з ним цілуватись, але натомість я стояла як вкопана. Мене врятував знайомий роздратований голос за спиною:

- Нікі, ти забрала мій піджак й змушуєш чекати на цьому холоді, -  це був Беннет, і я з полегшенням зітхнула, оскільки момент з поцілунком був упущений, - я розумію, що порушую ваш романтичний момент, але пропоную зачекати з цим. А от моє крижане тіло вже чекати не може!

Тепер Мартін відсторонився від мене й сумно подивився на того, хто нам завадив. Натомість я з полегшенням посміхнулась, усвідомлюючи, що мій новий знайомий знову мене врятував:

- До зустрічі, - я попрощалась з Мартіном й попрямувала до входу. Беннет супроводжував мене, а Мартін залишився на вулиці поглядом проводжаючи нас до будинку.