Ксенія Демиденко - Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко

Все почалося, як завжди: хто більше вип’є, далі традиційно батько  начепив ковпачка сантаклаусного червоного з білою опушкою та бороду, імітуючи Діда Мороза. Я не стала рядитися у костюм Снігуроньки, проте блакитненьку шапочку з білосніжною опушкою теж приміряла. Поки мої татусі знаходилися у тверезому стані, вони обмінялися подарунками – якимись акціями, я в тому бізнесі їхньому не дуже розуміюсь. А я простягла обом зовсім однаковісінькі коробочки.

— Що там, мала? – не бажаючи псувати гламурну блискучу подарункову обгортку, спитав дядько Рома.

— Те, що ти просив! – навмисне спитала за допомогою вайбера ще за місяць, що б такого креативного він хотів отримати. Відповідь убила: «30 пар носків, щоб міняти й не прати». Батько розпакував свою коробку й  застиг з питанням на обличчі:

— Панчохи? Так багато? Це жарт? Нафіга?

— Пам’ятаєш, коли я тебе попитала, чого б ти хотів, ти сказав, що того самого, що й дядьку Ромі. Я виконала! – посміхнулася, бо  мене завжди їхня війна за мою прихильність веселила. Помилувавшись панчохами, батько з хрещеним почали  згадувати дитинство.

— Нінок, ти не уявляєш, як ми чудили…Ой, мала, коли нам було по десять років ми таке витворяли… Хіба оце такі зими були? Це ж не зима, а літо прохолодне! – мого тата серйозно охопили спогади. – Зранку прокидаєшся – а снігу вже по коліна. Гребешся в тих кучугурах. Щось ліпиш, якщо ліпиться. За годину – фортеця сяка-така – і войнушки вже в напівтемряві.  Не ліпиться – горку залили – і  з санками догори дригом. Важезні ті залізні санки. Не те, що зараз бачив пластикові тарілки. Раз з’їхав – поламалася, треба йти нову купувати. Дитя стоїть верещить, цяцьки немає. Наші санки тільки ржавіли – не ламалися! Та ними вбити можна було при бажанні. Вони ж важили, як пів мене.

— Та шо сани. Я у баби у селі, - тепер естафету перехопив дядько Рома, пішов ділитися спогадами. – На мішках з соломою скочувався з гірки. Нема було  мішка, кусок пльонки під зад. Пів дня на тій горці товклися. Шо ми з тим снігом не робили: їли, кидалися, заліплювалися…Додому як приходиш, то сніг скрізь. І треба його швидко звідусіль повигрібати, бо як потече. На мордяці сніг, за коміром сніг, в шкарпетках снігу повно, навіть у трусах міг бути сніг. А баба як уздрить такого сніговика розчудесного в дверях - віник як схопить і давай шмагать. Розбери що вона робить: чи то лупить, чи то обтрушує.  І ти не знаєш, що робити: чи то дякувати, чи то верещати.

— Ото досі дивуюся, як ми вижили? Мене з човна скинули в середині річки, щоб я плавати навчився. Дід з п’яти до десяти років щоранку обливав відром холодної води. Типу закаляв, - знову згадував тато, не забуваючи підливати й закусувати.

— По стройкам стрибали, як дикі барани. З третього поверху в кучугур  було сігали, горобиною стрілялися, карбіт  підривали. Кидали балончики від усілякої хрені у вогонь, рубероїд палили, - не відставав хрещений.

— Все у вогонь кидали, що може довбонути так, що зірочки з  головешки посипляться. Билися  постійно, скло вибивали м’ячиками, камінням, що в руці – те у вікні. Подряпався – подорожник кращі ліки в світі! Сходив до вітру – лопухом підтерся! – закінчив на мажорній ноті батько, після чого дядько Роман вирішив, що треба розпечатати ще одну пляшку.

— Я не поняв, а шо ти мені, доцю, не хвалишся дядьковим подарунком? – зазвичай я швидко розповідала про подароване, ще з більшим ентузіазмом показувала, але цього разу мовчала. Не дивно, що батько запідозрив неладне.

— Серьога, для цього треба вийти на вулицю, - мовив дядько Роман і перехилив чарку.

— А сказати шо, слабо? Та кажіть уже, що там таке цікаве, не тягніть кота за … ?- батько зупинився, не став говорити лайливі слова при мені.

         Під приводом, що не завадило б вийти на вулицю й подихати свіжим  повітрям, потоптатися по невеличкому сніжку, дядько Рома таки витяг батька. За іронією долі  саме в момент нашого виходу з парадного почав вибухати  феєрверк,  заздалегідь кимось запалений. Видовище дивовижне. Ми всі троє роззявили роти й стояли так із задратими головами, милуючись і дивуючись. Ейфорія тривала рівно до того моменту, як із сусіднього під’їзду вискочив злий дядько з биткою. Нічого не питаючи й не  розбираючи, хто є хто, він підскочив і з усього розгону увалив дядькові Роману по нозі,  розвернувся й батьку заїхав кулаком у морду.

—  Мужик, ти оборзів зовсім!  - розлютився батько й увалив нападнику у відповідь. Удар у батька завжди був сильним, а тут ще на додачу алкоголь підсилив ефект. Нападник завалився у сніг, а батько відібрав у нього битку. Якби я не зупинила його благанням не бити дядька, може й убив би.  Батько в гніві страшний, а тут ще дядька Романа образили ні за що, ні про що.

— Ти що, сказився чи перепив? -  горланив батько нападнику, що борсався, витираючи снігом розбитий ніс. Я кинулася  допомагати дядьку піднятися, але він без слів, одними жестами дав зрозуміти, що не зможе, нога дико болить.

— А нефіг підривать тут усяку хрінь! У мене дитина спить! Уже не спить через таких дегенератів! – хрипів нападник.

— Це не ми підривали. Козліна ти!  Хоч би спитав! Тільки й умієш, що биткою махати.

— А хто? Крім вас тут нікого немає! – гнув свою політику нападник.

— Ми тільки вийшли, воно вже пахкало! – виправдовувався батько.

— А я звідки знав? Ти в курсі, як важко було  сина вкласти спати? На новий рік захворів, не спить.  Тільки заснув, тут ця канонада, хай їй грець! – таки піднявся чоловік.

Отак слово за слово – розібралися, хто є хто, і що ми реально не винні. Мужик, щоб якось загладити свою провину, відвіз на своїй машині ( мої татусі не могли, бо один був випивши, а другий недієздатний) у травмпункт, де ми потрапили на новорічний аншлаг. Я думала той травмпункт взагалі на свята не працює, а він працює у шаленому темпі.  Одним щелепи вправляють, бо репетували завзято, іншим зашивають рани від петард, що невдало розірвалися. Були там і жертви пробок від шампанського, що вистрелили не туди і з неочікуваним ефектом. Переломів теж вистачало. Медсестричка бігала між пацієнтами  й іронічно вигукувала: