Ксенія Демиденко - Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко

— Таке враження, що кінець світу, а не Новий рік! І все дружно вирішили убитися.

Через годину нога дядька Роми була у гіпсі й ми їхали додому, вважаючи, що новорічні приколи  позаду. Ага, щас-с-с!   Поліція зупинила. Варто було просто зазирнути в салон, щоб зрозуміти – свято у людей удалося.

— О-о, да у вас тут повний фарш. Снігуронька, мужик з фінгалом і  Дід Мороз –каліка… А за кермом шумахер  від слова «хер»…

Довелося батьку дзвонити своїм знайомим, щоб ті подзвонили, куди треба, і нас  не мордували. 

— Блін, як я додому тепер поїду? – ледве вибираючись з машини, бурчав дядько Рома, виглядаючи, чи на місці  подарована мені машина.

— У нас лишишся. Погостюєш, - чомусь раділа я, розуміючи, що бажання –то моє збулося. – Чи Свєтка ревнувати буде?

— Не буде. Ми з нею вже два місяці, як розбіглися, - ошелешив новиною дядько Рома.

— Та давно пора, знайдеш нормальну, а не цю актрису, - не забарився з коментарем батько. – Бувай, мужик! Лікуй свого сина! Коли що – дзвони, я тобі свою візитку дав. І биткою не махай зайвий раз! Де твоя тачка, Рома?

— Вдома лишилася, - несміливо зізнався.

— Але ж коли ми розмовляли, ти сказав, що на тачці приїхав…. – у мого татка чудова пам'ять, тому сперечатися було марною справою. Та й навіщо?

Оце настав момент істини. Дядько печально глянув на мене, я дістала брелок із сигналізацією й натиснула на кнопку розблокування. Моя зелена красуня пискнула, засвітилися індикатори.

— Ота зелена, мала? То твоя, Рома? – батько почав швидко трезвіти.

— Ні, то тепер моя, - подала я голос.

— Рома, зараза, на фіг ти їй тачку пригнав? Прав ще не має! Нехай на метро їздить! – вибухнув батько. – Правильно тобі, блін, чувак ногу поламав. Карма! Я зараз ще й шию зверну!

— А ти що ж, зразу з правами народився? Сходить у автошколу. Їздити я навчу, це не ракетобудування вивчати. Вона не тупа, ти аби бачив, які курки на дорогах їздять. Що вона не зможе? Хай вчиться, технічний прогрес зараз так на п’яти тисне, аж страшно. Боюсь, скоро всі літати, а не їздити будуть. Двадцять років назад нам би показали мобілку – здохли б від здивування, а зараз в одній кишені одна, в іншій – друга,  кожна на дві сімки, чотири номери. Як я ще не заплутався, сам у шоці.

— Та не сваріться! – хотіла заспокоїти.

— Ми не сваримося. Це дискусія, не встрявай, нам поговорити треба!

Я відійшла. А вони спочатку сварилися на вулиці, потім перемістилися до ліфта, а коли увійшли до квартири, вірніше батько притіг хрещеного, дискусія розгорілася не на жарт. Через годину бурхливого застілля батько  суворо мені сказав:

— Незалежно від того, що тобі там у автошколі поставлять і скажуть, іспит я сам у тебе буду приймати. А вчитиме ладно, нехай оцей, - зневажливо вказав на дядька. – Тільки, слава Богу, це не скоро буде. Не раніше, як гіпса йому знімуть. Нехай трошки поваляється – подумає над проблемами життя.

— Він же у нас буде валятися? – спитала, вже знаючи відповідь.

— Е ні, я – додому, - заперечив хрещений.

— Нікуди я тебе не відпущу. Дружини немає. Хто доглядатиме? - сердито рявкнув батько. Я просто просіяла від щастя. Як же все добре складалося!