Елінор Портер - Полліанна дорослішає

маленьких ґудзиків у стінах, що наповнювали кімнати світлом, до величезних мовчазних зал, прикрашених свічадами й картинами. Не бракувало також чудових людей, з якими треба було познайомитися; бо, крім самої місіс Керю, була також Мері, що витирала пил у кімнатах, відчиняла двері на дзвінок і щодня проводжала Полліанну до школи і забирала її звідти пополудні. Була також Бріджит, що мешкала на кухні і куховарила; Дженні, котра подавала на стіл, і Перкінс, який керував автомобілем. І всі вони були такі славні, але такі різні!

Приїзд Полліанни припав на понеділок, тож до першої неділі минув майже тиждень. Сяючи, спустилась вона того ранку сходами.

— Обожнюю неділі, — зітхнула вона щасливо.

— Справді? — перепитала місіс Керю голосом людини, що не любить жодного дня календаря.

— Так, особливо завдяки церкві та недільній школі. Ви що більше любите — церкву чи недільну школу?

— По щирості, я… — почала місіс Керю, яка дуже рідко відвідувала церкву і ніколи не ходила до недільної школи.

— Важко навіть вибрати, правда? — допомогла їй Полліанна серйозно, хоч очі її сяяли. — Але я таки люблю більше церкву, через свого батька. Знаєте, він був пастором і, звісна річ, він зараз у раю, разом з моєю мамою і рештою наших, але я дуже часто намагаюсь уявити його тут, на землі. І найпростіше уявити його в церкві, коли він читає проповідь. Я заплющую очі і уявляю собі тата, і це дуже мені допомагає. Я така щаслива, що можна собі стільки всього науявляти! А ви?

— Я, Полліанно, щодо цього не дуже впевнена.

— Але ж ви подумайте, наскільки красивіші речі ми собі уявляємо, ніж ті, що ми насправді маємо! Я, звісно, не кажу про ваші речі, бо ваші насправді дуже гарні.

Місіс Керю намірялась сказати щось сердите, але Полліанна не дала їй вклинитись.

— І правду кажучи, мої теперішні справжні речі набагато кращі, ніж були свого часу. Але увесь той час, коли у мене були проблеми з ногами, і я не могла ходити, я знай уявляла і уявляла, скільки сили було. Та й тепер, ясна річ, я частенько це роблю, як ось про батька, і таке інше. Ось також сьогодні я уявляла собі батька за кафедрою в церкві. То коли ми підемо?

— «Підемо»?

— Я маю на увазі, до церкви.

— Ні, Полліанно, я не піду… Тобто, я б радше не пішла…

Місіс Керю прокашлялась і спробувала пояснити, що вона взагалі ніколи не ходить до церкви. Тобто майже ніколи. Але, дивлячись у щасливі очі Полліанни на довірливому щирому личку, вона не спромоглась закінчити фразу.

— Я так думаю, десь чверть на одинадцяту… якщо підемо, — проказала вона майже роздратовано. — Це тут, дуже близько…

Отак сталося, що місіс Керю того сонячного вересневого ранку зайняла родинне місце Керю в елегантній ошатній церкві, до якої вона ходила ще дівчинкою і яку досі періодично підтримувала фінансово.

Полліанну недільна відправа сповнила радістю і захватом. Чарівний спів церковного хору, опалесцентне світло з вітражних вікон, піднесений голос проповідника і побожне шепотіння молитов у натовпі справили на дівчинку таке враження, що вона якийсь час не могла вимовити ні слова. Вже повертаючись додому, вона нарешті захоплено відітхнула:

— Ох, місіс Керю, я саме думаю, яка я щаслива, що ми можемо жити день по дню, а не всі дні одразу!

Місіс Керю насупилась і різко глянула на дівчинку. Місіс Керю не схильна була слухати проповіді. Їй достатньо було вже того, що вона змушена була вислухати від проповідника з кафедри, і вона сердито сказала собі, що не бажає чути те саме вдруге від дитини. Більше того, оця теорія «жити день по дню» становила особисту доктрину Делли. Чи ж не Делла повторювала вічно: «Рут, треба жити хвилина по хвилині, а упродовж хвилини людина може витримати все, що завгодно!»

— Он як? — сухо відгукнулась місіс Керю.

— Так. Ви тільки подумайте: якби я мала прожити одночасно вчора, сьогодні і завтра… — зітхнула Полліанна. — Це ж стільки надзвичайно чудових речей! А так у мене було вчора, зараз я живу сьогоднішнім днем, а ще у мене є завтра, на яке я тільки чекаю, і ще наступна неділя. По щирості, місіс Керю, якби це не була неділя, і не оця тиха вуличка, я б кинулась кружляти і кричати, і верещати. Просто не витерпіла б! Але оскільки сьогодні таки неділя, я мушу потерпіти, доки дійду додому, і там уже заспіваю гімн. Найрадісніший гімн, який я знаю. А знаєте, який гімн найрадісніший? Знаєте, місіс Керю?

— Ні, я б так не сказала, — стиха відповіла місіс Керю з таким виглядом, наче вона намагається знайти щось давно загублене.

Коли все настільки погано, і гадаєш, як тобі скажуть, що можна все витримати завдяки тому, що переживаєш страждання поступово, день по дню, дивно почути, як гарно, що можна переживати щастя поступово, день по дню, і немає необхідності зазнати всього щастя одразу в один день!

Наступного ранку, в понеділок, Полліанна вперше вирушила до школи сама. Вона вже добре вивчила шлях, до того ж, доволі короткий. Полліанна з радістю відвідувала школу. То була невеличка приватна школа для дівчат, але однаково, то був новий досвід, а Полліанна любила будь-який новий досвід.

Місіс Керю, натомість, не любила жодного нового досвіду, а того дня їй випало чимало всього нового. У людини, яка від усього втомилась, компанія іншої людини, якій дає радість усе нове і несподіване, викликає роздратування, коли не щось гірше. Місіс Керю була більше ніж роздратована. Вона впала у відчай. Але по щирості, вона змушена була зізнатись собі, що якби хтось запитав її про причини такого відчаю, вона змогла б навести лише одну: «Тому що Полліанна така щаслива». Але місіс Керю навряд чи хотіла б дати таку відповідь.

У листі до Делли, однак, місіс Керю написала, що слово «щастя» діє їй на нерви, і що насправді вона б не хотіла зазнати його знову. Вона визнала, що Полліанна досі утримується від проповідей та повчань і досі не намагалась «схилити її до гри». Щоправда, дівчинка безперервно розмовляла з місіс Керю про «радість», а зрозуміло, що у людини, якій радість незнайома, такі розмови викликають неприязнь.

На другому тижні перебування Полліанни у місіс Керю роздратування господині, досі сяк-так стримуване, вилилось у відкрите невдоволення. Безпосереднім приводом до того став оптимістичний висновок Полліанни на завершення чергової історії про одну даму з «Жіночої допомоги».

— Вона брала участь у грі, місіс Керю. Ви, мабуть, не знаєте, що за гра? Я вам розповім! Це чудова гра…

Але місіс Керю заперечним жестом зупинила дівчинку.

— Не варто, Полліанно, — запротестувала вона. — Я знаю про гру. Моя сестра мені все розповіла, і… мушу сказати,