Тарас Мельник - Літератор, Тарас Мельник

Майор сидів у вагоні, повільно читаючи висновки експертів по справі вбитого автора детективів. Здавалося, що скоро кожен рядок в’їсться у пам’ять навічно, через надміру часте повторення. Однак слідчий не міг позбутися відчуття, ніби забув у Києві зробити щось занадто важливе.

Після повідомлення курсанта, Стеценко із Соболем перетелефонували до керівництва, але отримали відмову. Вільних детективів для термінового від’їзду на Львівщину не було, тому зверху не могли нічого порадити. Після цього почалася напружена розмова, як далі проводити розслідування.

Доказів взаємозв’язку між обома вбивствами ще не знайшли, однак тривога зародилася. Стеценко чудово розумів, що, можливо, вони стоять десь на межі появи нового моторошного вбивці, однак не міг так швидко знайти його сліди. Слідство тривало менше доби, тому це нікого й дивувало.

Врешті, напарникам довелося терміново розділити зусилля. Стеценко попрямував на вокзал і купив квиток на найшвидший поїзд до Львова, а друга залишив далі копатися у столичній справі. Керівництво могло тільки віддати відповідні накази львівським поліцейським, щоб ознайомили слідчого із всіма матеріалами. Вони також потребували допомоги у такій складній справі.

Через годину після виїзду Стеценко заснув і зумів відпочити, користуючись перевагами дорогого місця у вагоні, куди не доносився дим цигарок з ментолом. Його сон тривав більше чотирьох годин, доки на одній із зупинок мобільник не спіймав кілька поділок зв’язку. До майора зумів додзвонитися напарник.

— Шеф, — жартівливо звернувся Соболь. — Скинули тобі всі матеріали.

— Хто скинув? — запитав заспаний Стеценко.

— З львівського відділку, капітан Максимчук.

За мить до голови майора постукали відчуття реальності та реакція.

— Вони мали мені скинути… — спробував сказати Стеценко.

— То вже скинули! — перебив Соболь. — Я навіть встиг зачитати.

— Я зараз спробую завантажити, якщо працюватиме інтернет.

Голос Соболя на кілька секунд зник, а тоді знову пролунав:

— Я прочитав. Там вбивця навіть не думав маскувати скоєне під суїцид.

— Як він убив того бідолаху? — уточнив Стеценко.

Знову щось у слухавці зашипіло. Потяг зірвався з місця і рушив.

— Він вивіз жертву на поле за містом і понівечив гаком та сокиркою.

— Нічого собі!

— Ми можемо говорити про однаковий почерк в обох убивствах.

— І що нам дає право це констатувати?

Соболь вкотре зник, залишивши напарника подумати. Часу вистачило.

Стеценко дивився у вікно на дерева і думав про здогадку напарника. Все свідчило тільки про один варіант. Вбивають двох знайомих письменників, які писали у схожій один до одного манері. Вони таки дописалися, надихнувши якогось психопата на реалізацію власних сюжетів.

— Він писав жахи! — крикнув Соболь, коли зв’язок відновився.

— Зрозуміло, — підтвердив Стеценко. — І загинув, як у власному романі.

Відповідь мусила бути ствердною, але українські оператори викрали її. Якість зв’язку мотивувала не платити за нього навіть половини коштів, котрі вимагав провайдер. Стеценко залишився один на один із потягом, очікуючи нагоди вирватися та спробувати дізнатися щось про другого вбитого автора.

Він крутився всю дорогу до наступної зупинки, бо довелося очікувати аж до Вінниці. На всіх вокзалах, де потяг зупинявся, навіть якісний інтернет здавався явищем постмодерного суспільства, яке ще не наздогнало державні залізничні установи. Зупинка у Вінниці тривала пів години, тому детективу вдалося скористатися послугами тамтешнього кафе.

— Ти добре мене чуєш? — запитав Стеценко.

— Нормально, — відповів заспаний Соболь.

— Говорю коротко і суто по справі.

— Я записую.

— Підкажи мені псевдонім другого вбитого, під яким він друкувався.

— Це просто, — сказав Соболь. — Він не друкувався. Йому тільки двадцять чотири роки. Працював лише на одному інтернет-порталі, і мав там акаунт "Ерік Крафт". Читачів встиг назбирати небагато, однак твори реально страшні.

— Ти читав?

— Дав наказ хлопцям вивчити.

— Сюжетів про опудало не знайшли?

Соболь затримався з відповіддю.

— Дай я перетелефоную і запитаю. Вони не роботи. Ще мають читати.

Стеценко зачекав хвилину, доки напарник з’ясував інформацію.

— Знайшли подібний сюжет? — запитав він, коли відповів на новий виклик.

— Його перша книга «Дідове опудало». Там першу жертву вбивають на початку твору. Вбивця прикинувся опудалом, дочекався підлітків, котрі їхали з танців, і вбив одного з них за допомогою загостреного гака для збору…

— Можеш мені цю книгу скинути, — хотів попросити Стеценко, але дуже швидко передумав. — Хоча ні. Я спробую сам дістати собі книжки другого вбитого.

— Ще щось? — запитав Соболь.

— Ти щось встиг до вечора?

— Тільки посварився з охоронною компанією.

— Якою? — здивувався Стеценко.

— Вони обслуговують камери в будинку Домбровського.

Стеценко задумався над почутим, відчувши ноти логіки.

— Правильно рухаєшся, — похвалив він. — Завтра прощупай їх. Вбивця не міг виникнути з повітря, минувши всі камери на поверхах та у ліфті.

Майор вимкнув виклик і попросив у менеджера завантажити йому книгу «Дідове опудало». Вона складалася всього з вісімдесяти сторінок, але Андрій не поспішав із читанням. До завершення подорожі можна було перечитати кілька разів.

Майор дочитав книгу на під’їзді до Хмельницького. Сюжет справді був непоганим, не дивлячись на те, що в тексті було багато граматичних і пунктуаційних помилок. Хлопець вмів писати жахи, тому міг у майбутньому стати відомим письменником. Вбивця відібрав в українських жахів шанс на порятунок.

Черговий дзвінок напарника застукав Стеценка за останньою спробою поспати до завершення рейсу. Соболь сам не спав, тому вирішив аналогічно зіпсувати сон майору. Андрій зірвався і спробував спокійно вислухати. Соболя могла виправдати тільки важлива новина.

— Ти вирішив не спати? — запитав втомлений Стеценко.