Рома Аріведерчі - Я, Ректор і наша Таємниця, Рома Аріведерчі

Житття не шахи, одним матом не обійдешся.

ТЯН

Панни начальниці про щось глибоко замислились, розглядаючи свої нігті. 

Стояти босою на холодній підлозі, ще й роздягнутою, для мене  і  влітку не було б комфортно. А зараз у шибки періщив злий жовтневий дощ, холодний вітер завивав на галереях замку. Я уже майже не відчувала пальців на руках і ногах.

- Адептко, ви ще довго будете тиснути на жалість? Всі уже побачили, що талони на додаткове харчування вам дійсно потрібні. - процідила панна декан.

 І ця туди ж. Чого всі красиві так зневажають некрасивих, не знаєте?

Я  мовчки одягла комбез і черевики.

- Викиньте цю ганчірку на смітник, адептко. Одягайте форму, раз ви уже прийняті.

Тобто пів години вони собачилися через оту секунду роботи?  Смішно.

Я не я буду, якщо не взнаю, в чому там насправді причина їх конфлікту.

- А що робити із парадним комплектом і комплектом для полігону? - спитала я.

- Нести до свого помешкання і розвісити в шафі, адептко.  Ви записані на мій факультет. І я не знаю, як вам вдалося умовити пана ректора вас прийняти. У нас всі вчаться, хто хоче, але настільки , гм, тугодумних, ще не було.

- О, це як раз дуже просто, панно декан. Йому потрібна секретарка. 

-Он воно як. - хором сказали дві панни й подивилися на мене , ніби я вбила їх бабусю. І зжерла її. Без солі. І вони теж явно цитували ректора. Та він тут збіса популярний. Краш?

- Дякую, панно професорко.  Куди мені йти, панно комірнице?

- За мною вам іти, адептко.

- Стійте. - гаркнула декан не гірше за ректора. - Мені треба вас записати. Ім’я?

- Тян.

- Звідки

- Північні болота.

- Батьки?

- Їх немає на цьому світі.

- Можете йти. Розклад подивитеся в ректораті. І не мрійте, що матимете привілеї через свою посаду.

- Я і не думаю про таке мріяти, панно декан. 

Та я взагалі не мрійниця. І це зовсім не мрія - отримати диплом по знайомству. А план. І дуже реалістичний.

Я підхопила з підлоги комбез і більш-менш однакові туфлі. Й вдягнена по останній академічній моді, тобто там тисне, тут душить, йшла за комірницею. Шпильки - явно не мій перший вибір для взуття. Через два поверхи вирішила, що і не сотий. А йти було ще довго, сходи круті, а панна Кімора зла не знати на що.

Світляк-дороговказ,  здається, був видимий лише мені. Принаймні, коли він показав наліво, а комірниця-сан  пішла направо, ми трохи заблукали. Мені здалося, ще оте світлове опудало залишилося дуже задоволене, коли я промовчала. І не показувала комірниці, куди треба йти.

А я була зовсім не задоволена, коли виявилося, що ніхто не заблукав. І мене привели до комірки під сходами, що вели до кабінету ректора. Коли вправні руки Кімори-сан відчинили двері всього лише з третього поштовху, з комірки почали вивалюватись відра і мітли. Від чого здійнявся такий гуркіт, що всі адепти, які совалися по коридору, озирнулися. І навіть пан ректор вийшов подивитись. Несхвально огледівши мене у формі, він лицемірно сказав, що в цілому непогано, а ще краще, що це був не землетрус, а всього лише я заселяюся. І щоб швидко закінчувала й була у нього після вечері. У нас ще  багато роботи.

Я не бачила, як він пішов. 

Бо задивилася на комірницю. Такого еталонного виразу заздрості й розчарування я ще ніколи не  бачила. Чому тут заздрити?  Поміняюся з нею вмить. В коморі і місця більше, і ще досить того, що можна списати й продати наліво.

Тому я ображено сказала, що не претендую на цю козирну кімнату. І можу жити просто в коморі. А Кімора сан нехай влаштовується тут.

Але комірниця тільки зітхнула, взяла в одну руку оберемок мітел, в іншу - стопку відер і пішла, не прощаючись.

Світляк стрибав по підлозі, наче вимагав, щоб ішла за ним. Але я спочатку кинула  у шафку з кривими дверцятами тряпчаний мотлох. Потім роздивилася уважніше крихітну кімнатку і не побачила там обіцяного душа. 

Ну що ж. Нема, то й нема. Неможливо помитися в тому, чого нема, чи не так?

-Веди до їдальні - сказала я світляку. Він перестав стрибати й показав дорогу. 

Добре, хоч сюди не спізнилася Коли у мене буде свій власний світ, я накажу, щоб поруч з моєю кімнатою була їдальня, відкрита цілодобово. І щоб там не було жодної адептки. Та й адепти там ні до чого.

Бо коли мені важко, сумно або неприємно, я уявляю себе героїнею романтичної повісті. 

І як можна бути нею, якщо в антигерої лізе не зле божество або темний володар, а всяка шушваль?

Уявляєте, сиджу, нікого не чіпаю. Їм вечерю з трьох блюд. Вівсянка, компот і пиріжки.

Їсти треба з повагою до їжі. Хто не ходив голодний, не зрозуміє. Кухня тут не мамусина, але їсти можна. Порції нормальні. 

Пиріжки з чорносливом і горіхами взагалі чудові. 

Тільки підношу другий до рота, вдихаю призабутий аромат випічки, як мене якась чмоня штовхає під лікоть. 

Ковтаю пиріжок, бо все одно не дадуть насолодитися місцевою кухнею. Знаю я ці штовхання.

Підіймаю очі й бачу ефектну адептку. Вона з цікавістю спостерігає за тим, що я робитиму. А за нею зграйку її колежанок. Колір мантій такий самий, які в мене. Сіробуромалиновий. Немаркий. 

Якщо це можна назвати кольором. В брудно-сірому вони всі, коротше. Цікаво, це мої однокурсниці чи старші? Побутові магічки, ха. 

А штовхати поглядом не вміють. Чи це  уже була б бойова магія? Треба буде колись на дозвіллі взнати різницю.

- Добрий день. - кажу привітно тій красапєті. - сідай, відпочинь, тут місце є. Бачу, тебе ноги погано тримають.  Можеш доїсти за мною  кашу. Не люблю вівсянку. А у тебе сили з’являться.

І привітно показую на миску, на дні якої ще залишилося трохи слизу з каши. Дівчина  в  мантії  вкривається плямами.

- Та як ти смієш, та я… мені… доїсти…

- Бачу, ораторське мистецтво тут не  на висоті. - кажу. - Не вміють адепти висловлюватись зв’язно й зрозуміло. Не хвилюйся так. Не хочеш, не треба. Я тоді щурам віддам. Вони теж голодні й милі, як і ти. Сіренькі такі, хвостики облізлі й говорити не вміють.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍