Олеся Лис - Кохана майстра смерті, Олеся Лис

А Кіан тим часом приймається за другу ногу, роблячи все ті ж чарівні маніпуляції, що заважають мені дихати і рухатися, що посилають взводи мурашок, що змушують тихо стогнати, заплющивши очі.

Закінчивши з ногами, Кіан, раптово, бере мою руку і приймається ще втирати мазь і в тильну сторону долоні.

- У тебе ще тут невеликі сліди залишилися, - заявляє він у відповідь на мої запитально підняті брови. - І тут, - легко проводить по щоці і вилиці з лівого боку.

Мені здається, я забула, як мислити. В голові твориться каша з уривків думок, спогадів, якихось питань ... Зараз я цілком купаюся в ласкавих рухах його рук, як ніби немає нічого більш важливого в моєму житті.

- Ну, ось і все, - через пару хвилин некромант ставить крем на тумбочку, скидаючи ману. Потім незворушно прикриває мене тонким простирадлом і встає з ліжка.

- На добраніч, Айне!

Його побажання звучить глузуванням, бо я не знаю, як зможу спокійно заснути після такого лікування.

- На добраніч, майстер Кіан, - глухо відповідаю я, насилу впізнаючи свій власний голос.

Неспокійна ніч змінюється сірим світанком. Я так і не змогла заснути. Зате з'явився час подумати, що робити далі.

Я любила своє життя на Землі, мала безліч друзів і знайомих, вчила дітей в школі, знайшовши улюблену професію, вважала за краще активний відпочинок бездумному лежанны на пляжі. У скарбничці моїх спогадів було безліч поїздок в незвичайні і красиві місця нашої країни. А ось кохання у мене не було.

Тепер, волею випадку, я опинилася тут. Жива. І майже здорова. Ще й заміжня. Та й кохання, можна сказати, у мене було, адже тепер все, що відчувала і знала Айне, відчуваю і знаю я. І той, хто був мені ближче за всіх на світі, тепер мертвий. Я не маю права це так залишити. Пробачити. Забути. Мої прийомні батьки заповідали Кінлох мені, мені і Джерому. Але Джером не мав магічного таланту, а я мала. І це важливо. Чому так необхідно було, щоб замок успадкувала людина, що володіє даром, на жаль, батьки не розповіли. Не встигли.

У той моторошне ранок вони поїхали до Мелісанди і Рорка. Проте не доїхали ... Ми залишилися одні.

Але у мене був Джеррі, а я у нього, і туга не так з'їдала наші серця. Ми знаходили підтримку один в одному. І провели в таємниці заборонений обряд, з'єднавши наші душі не тільки на землі, а й на небі. Можливо, це було бездумно, можливо необачно, але ... Ми були дітьми. Що таке шістнадцять років? Школярі за мірками Землі. Це в світі Домхейн я вже була третьокурсницею академії. Смерть дорогих людей жорстоко вдарила по нас. Аби не допустити можливысть залишитися на самоті, якщо з кимось із нас щось трапиться, ми пішли на магічний злочин, принісши клятви і скріпивши їх власною кров'ю.

Я лежу і вдивляюсь у стелю. У досвітніх сутінках мені здається, що я бачу Джерома. Він стоїть біля мого ліжка, але варто тільки повернути голову, як його дух тут же пропадає, тому мої очі спрямовані вгору, а його на мене.

- Айне, - його голос схожий на шелест листя, на вітер, що гуляє в кронах дерев. - Я знаю, ти чуєш. Айне, живи. Я буду поруч ... Завжди ...

- Джеррі, я ... я не зовсім Айне, - чому мій голос тремтить від сліз?

- Знаю, мила, - по моєму волоссю пробігає вітерець, даруючи несподівану ласку.

- Що мені робити, Джеррі? - насолоджуюся його близькістю, намагаючись якомога довше затримати його поруч.

- Ти знаєш ...

- Знаю…

- Ти потрібна Кінлоху…

Не витримавши, повертаю голову.

- Кохаю тебе, - ворушаться його губи.

Примарну фігуру пронизують золотисті промені сонця, що сходить, поступово випалюючи улюблений образ, поки він не стає ледь помітним.

- Кохаю тебе, - відгукуюся ледь чутним відлунням.

У грудях розливається щемлива туга і ніжність. Притискаю до губ пальці, намагаючись стримати здавивший горло схлип, і роблю глибокий вдих.

Сонце вже зійшло, і часу на «поспати» зовсім не залишилося, так що годі й намагатися.

Що мені сказав Джером? Кінлох? Я йому потрібна? Мені він потрібен теж. Хоча б тому, що залишати його в лапах бридких Рорка і Мелісанда було б блюзнірством. Нахабні, жадібні люди.

Тіла батьків ще охолонути не встигли, а вони вже на порозі з'явилися з фальшивими співчуттями і меркантильними задумами. Вони думали стати нашими опікунами, але цю посаду отримав славний татів друг, ректор академії, професор артефактологіі, улюблений і шанований нами майстер Мейдок О'Ніл. Подружжя О'Ши забрались тоді, спіймавши облизня, так і не отримавши Кінлох. Зараз же вони домоглися свого.

Але не надовго, клянусь! Я зроблю все можливе, щоб Кінлох був моїм, як того хотіли Ріанон і Ліншех.

Підводжусь на ліжку, з радістю відзначаючи, наскільки легше мені це сьогодні вдається. Ноги теж майже не болять. Беру з тумбочки мазь, вирішуючи зайняти себе хоч чимось, і починаю наносити на опіки. Шкіра під пальцями здається набагато рівнішою і приємнішою на дотик. Невже і справді допомагає ?! Мимоволі згадую вчорашній вечір.

Кіан. Він викликає в моїй душі бурю емоцій, і розібратися в них мені поки не під силу. Що ж я відчуваю до некроманта? Ненависть? Потяг? Інтерес? Страх? А що відчуває він до мене? Коли встигли помінятися його почуття? Адже, озвучуючи результат допиту, в ньому не було й краплини співчуття. Що переконало некроманта в моїй невинуватості настільки, що він пожертвував своєю свободою?

Закушую губу в роздумах і намагаюся розставити у себе в голові по поличках першочергові завдання. Мені потрібно обов'язково одужати, і як можна швидше. Поговорити з Кіаном, з'ясувати причини його рішень, і що нам робити далі з таким раптовим заміжжям. І, найголовніше, поїздка в Кінлох.

Моя земля, мій дім. Вони мене чекають. Посміхаюся, відчуваючи себе спокійно і впевнено. У мене є мета. Відтепер я не маленька тріска в відкритому морі, яку безладно кидають хвилі з боку в бік, а стрімкий фрегат, невтомно наступний до своєї мети.