Ольга Островська - Я обираю бути твоєю, Ольга Островська

2.2

Іноді я просто ненавиджу жити в маленькому містечку, де майже всі знають одне одного. Так ось чого в нього засвербіло. І що йому тепер треба? І чи хочу я знати?

− Можу тебе порадувати, Олеже. До цієї дитини ти не маєш абсолютно ніякого відношення, – повідомляю я хлопцеві, який звісно теоретично міг би виявитися батьком моєї дитини. Але тільки в тому випадку, якби був зі мною тієї ночі.

Але я не уявляю, навіщо б він це робив. І всі ці дивні події... Ні. Це не він. Та й по-іншому б Олег поводився, якби це було так.

У відповідь чую напружене мовчання. І ледь не скрегіт коліщаток у його голові, поки хлопець обдумує почуте. 

– Радий, що ти це сама визнаєш, – нарешті видає Олег. – Упевненість… цієї знайомої на мить змусила мене засумніватися, хоч ми й оберігалися… Та вона усім розпатякала… Моя мама тисне...

Далі я його не слухаю. Ні то був точно не він. Той аж ніяк не дбав про запобігання вагітності. Що-що, а це вже я зрозуміла відразу, як тільки прокинулася тоді й більш-менш почала усвідомлювати себе.

− Олег, мені начхати на твої непорозуміння з мамою і твою думку з гігантської секвої, − перебиваю колишнього на півслові, коли він починає варнякати, яка я виявилася легкодоступна і дурна, раз залетіла. − Забудь мій номер і більше не дзвони.

Збивши виклик, заношу номер до чорного списку і повертаюся на кухню. Що ж. Цю сторінку можна вважати повністю перегорнутою. І перекресленою. Неприємний посмак після розмови майже стирається невимовним полегшенням.

Каву я собі все-таки варю. І сильно розбавляю кип'яченим молоком, додавши до напою кориці та ванілі. Сідаю на широке підвіконня з чашкою і вдоволено вдихаю дивовижний аромат. Роблю перший найсмачніший ковток. М-м-м. Блаженство. Навіть сил трохи додається і бадьорості.

І начхати, якщо це лише самообман і ефект плацебо. Все одно добре. У голові навіть починають зароджуватись плани на день. Можна зайнятися домашніми справами. І пошуком роботи, звісно. І сходити погуляти.

− Доброго ранку, − вітається зі мною сестра, з’явившись на порозі кухні.

– Доброго, – усміхаюся їй. − Ти чого встала так рано? Могла ще кілька годин поспати.

− А, не спиться, − змахує вона рукою. Завмирає, задумливо жуючи губу. А це є ознакою конкретних душевних метань. І наважується нарешті озвучити свою думку: – Слухай, а цей Бодя… він…

− Він хороший. Надійний. Дуже подобається мені, як людина, – усміхаюся я, вкрай задоволена тим, що мої вчорашні напівнепритомні висновки виявилися правильними.

− Тобто рекомендуєш? – лукаво мружиться Васька.

− Угу. Вперед і сміливіше, якщо сподобався, − киваю, відпиваючи кави й закочуючи очі.

Сестричка хмикає, і теж береться за турку. Поспостерігавши за її задумливою моською і тим, як вона варить каву, я переводжу погляд на вулицю. І раптово бачу дитину, яка стоїть під нашими вікнами. Усередині все обмирає.

Він стоїть і дивиться прямо на мене. Хлопчик. Років трьох. Темноволосий. Без курточки, шапки, в одній сорочці та штанцях. Босий, як я уві сні. Риси обличчя з дев'ятого поверху роздивитися не виходить, але по шкірі буквально мороз бере. Він пронизує мене поглядом невимовно дивних очей, а потім повертає голову і дивиться у бік річки. І знову на мене.

− Мамо, − лунає шепіт прямо біля вуха, змусивши підстрибнути з переляку, облившись гарячою кавою. – Вже час.

Куди час? Для чого час? Не знаю. Мене накриває шалена суміш страху, нервового збудження та бажання нарешті знайти те, що повинна. Зриваючись з підвіконня, майже кидаю чашку в раковину і мчу до своєї кімнати, на ходу зриваючи з себе мокрий халат.

− Солю, що знову? Куди ти біжиш? – летить мені навздогін від Васьки.

− Гуляти. Мені конче потрібно піти погуляти, – відповідаю їй, уже риючись у шафі.

Усередині закручується вирва нетерпіння та болісної ​​потреби. І повністю розкриває свої кошмарні пелюстки квітка голодної порожнечі, що висмоктує та поїдає мене живцем. Мене і мого малюка. Зараз я це виразно відчуваю. Треба бігти. Терміново. Негайно. Інакше смерть нам обом. 

У джинси буквально заскакую. Светр у моїх нетерплячих руках погрозливо тріщить.

− Стій, Солько. Я тебе не пущу одну. Ти вчора непритомніла, а раптом знову... − Васька виникає на порозі, уперши руки в боки, і ошелешено спостерігає за моїми метаннями. − Куди ти йдеш?

− В ліс.

– Навіщо?

− Так треба. Розумієш? Треба! − Напевно, я зараз схожа на божевільну, але мені начхати. Посунувши сестру, прямую в передпокій, взуваюся, одягаю пальто і вискакую з квартири, навіть не взявши ключі.

Швидше! Швидше! Часу мало! Так мало. Не можна запізнитись.

Васька наздоганяє мене вже у дворі. У розстібнутій куртці, накинутій на піжаму. Колючий злий погляд, в якому велика вирва запитань, але я не маю жодної можливості на них відповідати.

Ніякої дитини під нашими вікнами більше немає, я навіть не впевнена, чи був той хлопчик взагалі, чи може мені здалося. Але я всім нутром чую, що маю негайно знайти те, до чого мене так сильно притягує.

Не зупиняючись і не роззираючись, минаю двори безладно розкиданих будинків, вибігаю на доріжку, що веде до залізниці. З кожним кроком мій розум дедалі більше впадає у вже знайоме заціпеніння, на перший план повністю виходить поклик. Він веде мене. Примушує повертати в потрібному напрямку, вимагає все більше прискорювати крок, а незабаром і зовсім бігти, ніби найменше зволікання дійсно може коштувати життя.

Позаду щось кричить і лається сестра. Але це майже не торкається моєї свідомості. ЇЇ й зовсім немає, тієї свідомості, одні голі інстинкти.

Минувши платформу, навіть не подивившись на колір семафору, кидаюся через залізничний міст на інший берег. А там повертаю в ліс і знову біжу... біжу... задихаючись... згоряючи зсередини... віддаючи останні сили.

Десь тут! Це має бути десь тут! Я відчуваю!

Не знаю скільки часу я так бігла. Може кілька хвилин. Може годину.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍