Ю. Несбе - Макбет

Біля них зупинився перший мотик. З-під рогатого шолому загуркотів басовитий голос:

— Поліцаї влаштували нам засідку, тому двійнята приїдуть трохи пізніше.

— Зрозуміло, начальнику, — сказав Колін.

Один за одним мотоцикли з ревом проносилися крізь ворота. Хтось із хлопців підняв угору великий палець — мовляв, усе гаразд. От і добре — дурман у безпеці, клуб врятовано. Шон із полегшенням зітхнув. Мотоцикли прокотилися подвір’ям повз одноповерховий, подібний до сараю, дерев’яний будинок і зникли у великому гаражі. В сараї був накритий стіл; Свено вирішив, що оборудку слід урочисто обмити. І за кілька хвилин Шон почув звуки музики та радісні вигуки.

— Ось ми й розбагатіли, — радісно розсміявся Шон. — Ти знаєш, звідки ми отримуємо дурман?

Колін нічого не відповів, лише пустив очі під лоба.

Він не знав. І ніхто не знав. Знав лише Свено. Ну, і ті, що у вантажівці, звісно. Так краще — коли ніхто нічого не знає.

— А ось і двійнята приїхали, — сказав Шон, знову відчиняючи ворота.

Мотоцикли наближалися повільно, якось невпевнено заїжджаючи на пагорб.

— Привіт, Жоао, чому затрималися? — почав був Шон, але мотоцикли прокотилися крізь ворота, не зупиняючись.

Він провів їх поглядом — «вершники» зупинилися посеред двору, наче збираючись кинути свої мотоцикли там. Потім перезирнулися, кивнули на відкриті двері гаража й заїхали всередину.

— Ти бачив забрало Жоао? — запитав Шон. — У ньому дірка.

Колін тяжко зітхнув.

— Я не жартую! — вигукнув Шон. — Якраз посередині. Піду дізнаюся, що там насправді сталося в порту.

— Стривай, Шоне…

Але Шон уже рушив. Перебігши через подвір’я, він зайшов до гаража. Двійнята спішилися і стояли спинами до нього, не знімаючи шоломів. Потім один із них підійшов до дверей, які вели з гаража прямо до бенкетної зали, і трохи їх прочинив, неначе спершу бажаючи непомітно для інших подивитися, як проходить гулянка. А Жоао, найліпший приятель Шона, стояв біля свого мотика. Вийнявши магазин зі свого неоковирного, але надійного АК-47, він ніби збирався порахувати, скільки куль залишилося. Шон поплескав його по спині. Приятель, мабуть, не чекав цього, бо аж підскочив від несподіванки і різко обернувся на п’ятах.

— Що сталося з твоїм забралом, Жоао? Мабуть, камінець на ходу влучив, еге ж?

Жоао не відповів, а натомість почав мовчки встромляти магазин назад у свій АК-47. Робив він це з невластивою йому незграбністю. Дивним було і те, що приятель здався Шону вищим, аніж зазвичай. Неначе перед ним стояв не Жоао, а…

— Ах ти ж, сука! — скрикнув Шон, задкуючи й тягнучись до свого пістолета. Він збагнув, що то за діра була в забралі; збагнув, що більше ніколи в житті не побачить свого приятеля. Шон вихопив пістолета, зняв із запобіжника і вже хотів був націлити його на чоловіка, який і досі вовтузився з АК-47, як щось ударило його в плече. Він мимоволі крутнувся і наставив пістолета в напрямку удару. Але там нікого не було. Тільки хлопець у шкірянці «вершників-вікінгів» стояв біля дверей. Та цієї миті рука Шона наче всохла — і він упустив пістолета на підлогу.

— Не здумай писнути, — почувся голос позаду.

Шон знову обернувся.

На нього дивилося дуло АК, а у блискучому забралі шолома він побачив, мов у дзеркалі, що з його плеча стирчить кинджал.

Дафф приставив ствол АК до татуювання на хлопцевому лобі і вдивився в тупе й огидне обличчя. Його палець трішечки натиснув на курок, лише трішечки… Він почув, як сичить його власний подих в обмеженому просторі шолома, а серце несамовито калатає під трохи тіснуватою шкірянкою.

— Даффе, — кинув Макбет, стоячи біля прочинених дверей бенкетної кімнати. — Вгамуйся.

Дафф іще трохи натиснув на курок.

— Припини, — застеріг Макбет. — Тепер наша черга скористатися заручником.

Дафф відпустив курок. Обличчя Шона побіліло, мов крейда. Або від страху, або від втрати крові. Мабуть, і від цього, і від того.

— Ми не шкодуємо… — почав він був тремтячим голосом. Дафф ударив його дулом автомата в татуйований лоб — і на ньому з'явилася вм’ятина, яка на мить побіліла і стала подібною до білого шраму, що тягнувся у Даффа від підборіддя до лоба. А потім заповнилася кров’ю.

— Якщо стулиш пельку, сучий сину, то все буде добре, — пообіцяв Макбет, підходячи.

Вхопивши хлопця за довге волосся, він смикнув назад його голову й приставив лезо другого кинджала до горлянки. А потім підштовхнув його до дверей бенкетної кімнати.

— Готовий? — звернувся до Даффа.

— Не забувай, що Свено — мій, — відповів той, іще раз перевіривши, чи добре сидить у своєму гнізді магазин АК, і рушив слідом за Макбетом та «вершником».

Ударом ноги Макбет розчинив двері й увійшов до кімнати із заручником попереду й Даффом позаду. Усміхнені й гамірливі, «вершники-вікінги» бенкетували за довгим столом у просторій, але заповненій цигарковим димом кімнаті. Всі вони сиділи спинами до стіни, а обличчями — до трьох дверей, які вели з кімнати. Мабуть, це було одним із клубних правил. Дафф швидко оцінив їхню чисельність — близько двадцяти. Гучно бухкала музика. То були «Роллінг Стоунз» зі своєю піснею Jumpin’ Jack Flash.[2]

— Поліція! — вигукнув Дафф. — Всім ані руш, інакше мій колега переріже горлянку оцьому молодому красеню.

Час неначе різко зупинився, і Дафф побачив, як чоловік наприкінці столу поволі, ніби в загальмованому відео, підвів голову. Червонясте свиноподібне обличчя з випуклими ніздрями; довге волосся заплетене позаду настільки туго, що очі перетворилися на дві щілини, сповнені ненависті. В кутку рота стирчить довга тонка сигарилла. Свено.

— Ми не шкодуємо заручників, — сказав він.

Молодик зомлів і впав додолу.

На якихось дві-три секунди все у кімнаті завмерло, і чути було лише музику «Роллінг Стоунз».

А потім Свено затягнувся своєю сигариллою і скомандував:

— Схопіть їх!

Дафф помітив, як щонайменше троє «вершників» зреагували на команду — і натиснув на курок свого АК-47. І довго його не відпускав. Розлетівшись віялом, шматочки свинцю діаметром 7,62 міліметра розтрощили пляшки, змели все зі столу, вгризлись у стіну, розшматували живу плоть і зупинили Міка Джеггера[3] на півслові. А позаду Макбет витягнув два «глока», які він запозичив у вбитих «вершників» у порту. Разом з їхніми шкірянками, шоломами та мотоциклами. Дафф відчув, як АК в його руках нагрівся й став м’яким і теплим, мов жіноче тіло. Кімната швидко занурювалася в темряву — лампи одна за одною розліталися на друзки. Коли ж Дафф нарешті відпустив курок, в повітрі плавали пилюка й пір’я, а єдина вціліла лампа гойдалася туди-сюди, кидаючи на стіни тіні, подібні до привидів,