Діана Вінн Джонс - Повітряний замок

Думка про майбутню втечу переповнила його такою радістю, що він усміхнувся Хакімові й чемно схилився перед ним у поклоні. 

— Хоча я надзвичайно зайнятий і хоча в мене є тільки дуже небагато часу, аби слухати і робити те, що ти кажеш, я прийду, не хвилюйся. 

Хакім, як і раніше, супився. Уже виходячи, він похмуро поглянув на Абдуллу через плече. Було очевидно, що Хакім сердиться і що він щось запідозрив. Проте Абдулла на це не зважав. Щойно Хакім зник з очей, Абдулла з радістю віддав Джамалові половину тих грошей, які в нього ще залишилися, аби той до вечора постеріг його намет. У відповідь йому довелося прийняти від Джамала, якого аж розпирало від вдячності, сніданок, що складався з усіляких печених і смажених делікатесів. Проте від хвилювання в Абдулли зовсім не було апетиту. Їжі було стільки, що Абдулла, аби не образити Джамалові почуття, потайки згодував більшу частину псові, з великою обережністю, тому що Джамалів пес славився не тільки кусючістю, а й дратівливістю. Однак пес, як здалося Абдуллі, був вдячний не менше, аніж його господар. Він поштиво метляв хвостом, з’їв усе, що йому пропонував Абдулла, а насамкінець спробував лизнути його в щоку. 

Від цього вияву відданості Абдулла ухилився. З па- 

щеки пса відгонило вчорашніми кальмарами. Абдулла обережно погладив Джамалового пса по кутастій голові, подякував Джамалові — й почимчикував на Базар. Там він вклав решту грошей у те, аби орендувати возика. На цей возик він акуратно повантажив найкращі та найдивовижніші, найрідкісніші килими зі своїх запасів (і квітчастий з Очінстану, і яскраво прикрашений з Інхіко, і золототкані з Фарктану, і вигадливо орнаментовані килими з далекої пустелі, і пару килимів із симетричним узором з далекого Таяку) і потягнув усе це до найбільших крамниць у самісінькому серці Базару, де торгували найбагатші купці. Попри все своє хвилювання, Абдулла міркував практично. Батько Квітки-в-Ночі мусив бути великим багатієм, тому що лише найзаможніші люди можуть собі дозволити дати за дочкою таке придане, щоби зробити її дружиною принца. Отож Абдулла усвідомлював, що втікати їм із Квіткою-в-Ночі доведеться дуже далеко, інакше її батько постарається влаштувати їм великі неприємності. Проте Абдулла також розумів, 

що Квітка-в-Ночі звикла завжди мати все найкраще. 

Їй не сподобається жити в бідності. Тому Абдуллі потрібні були гроші. Відтак він схилився в шанобливому поклоні перед торговцем у найбагатшій з багатих крамниць і, назвавши його скарбом серед купців та найвеличнішим з-поміж торговців, запропонував йому квітчастий очінстанський килим за воістину гігантську суму. 

Як на те, цей торговець був другом батька Абдулли. 

— Чому ж, о сину найславетнішого з торговців Базару, — поцікавився він, — ти бажаєш розпрощатися з тим, що, судячи з ціни, є перлиною твоєї колекції? 

— Я відкриваю новий напрям у своїй справі, — відповів йому Абдулла. — Ти, мабуть, уже чув, що я скуповую картини та інші твори мистецтва. Щоби звільнити для них трохи місця, я мушу позбутися деяких із найменш коштовних килимів. І ось мені раптом подумалося, що ти, о продавцю божественних тканин, зробиш таку ласку і погодишся допомогти синові свого друга збути цю жалюгідну квітчасту ганчірку за втратною ціною. 

— Гм, отже, у майбутньому в твоєму наметі залишаться тільки найдобірніші товари, — зауважив торговець. — Дозволь запропонувати тобі половину того, що ти просиш. 

— О найскупіший зі скнар! — відповів Абдулла. — Навіть втратна ціна — це все-таки гроші. Але заради тебе я скину два мідяки. 

День був довгий і спекотний. Однак до вечора Абдулла розпродав усі свої найкращі килими — і виручив за них майже удвічі більше, ніж колись був заплатив сам. За його підрахунками, тепер у нього було достатньо грошей, щоби забезпечити Квітці-в-Ночі розумну розкіш десь так на три місяці. А пізніше, він сподівався, або нагодиться ще якийсь заробіток, або ж її лагідна вдача допоможе їй примиритися з бідністю. 

Отож Абдулла пішов до лазні. Пізніше — до цирульника. Тоді — до парфумера, в якого напахнився ароматними маслами. Потім він повернувся в намет і пере- 

вдягнувся в найкращий свій одяг. У цьому одязі, як і взагалі в одязі більшості торговців, було багато різноманітних і хитромудрих вставок, вишивок і облямівок, які насправді були ніякими не вставками, вишивками і облямівками, а ретельно замаскованими кишенями для грошей. Абдулла розподілив усе виторгуване за килими золото по цих схованках — і нарешті визнав, що він готовий. У колишню крамницю свого батька він пішов без ніякої охоти. Йому довелося переконати себе, що іде він туди тільки тому, що так йому швидше минатиме час перед утечею. 

З дивними відчуттями він піднявся пологими кедровими сходами і ввійшов туди, де провів більшу частину свого дитинства. Запах кедрового дерева й дорогих пахощів, а також важкий маслянистий дух вовняних килимів — усе це було Абдуллі настільки знайомим, що, заплющивши очі, він міг уявити себе десятирічним хлопчиком, який грається за згорнутими в сувої килимами, доки його батько торгується з покупцем. Але з відкритими очима Абдулла бачив щось цілком інше. Сестра першої дружини його батька відзначалася хворобливою любов’ю до пурпурового кольору. Стіни, ґратчасті перегородки, крісла для покупців, прилавок і навіть конторка — геть усе було пофарбоване в улюблений колір Фатіми. 

Того ж таки кольору вбрання було і на самій Фаті-мі, яка вийшла назустріч Абдуллі. 

— Ой, Абдулла! Як ти вчасно прийшов! І як ти чудово виглядаєш! — вигукнула вона таким тоном, ніби давала зрозуміти, що чекала його із запізненням й одягненого в лахміття. 

— Виглядає так, наче вбрався до шлюбу! — підхопив Ассіф, наближаючись до Абдулли з посмішкою на жовчному обличчі. 

Бачити Ассіфа усміхненим було настільки незвично, що Абдуллі здалося, ніби йому продуло шию й оце він тепер так кривиться від болю. Але тут Хакім хи- 

хикнув — і тільки тоді Абдулла зрозумів, що саме сказав Ассіф. На превеликий жах, Абдулла відчув, що червоніє. Йому довелося низько вклонитися, щоби ніхто не побачив його лиця. 

— Ну навіщо ж змушувати хлопчика соромитися! — вигукнула Фатіма. І, звичайно, після цих її слів Абдулла почервонів ще сильніше. — Абдулло, а що це за чутки, що дійшли до нас, нібито ти ні з того ні з сього вирішив зайнятися картинами? 

— І розпродуєш свої найкращі килими, щоби звільнити місце для цих картин, — додав Хакім. 

Абдулла перестав червоніти. Він зрозумів, що його покликали сюди, аби укотре розкритикувати. Він упевнився в цьому остаточно, коли Ассіф докірливо мовив: 

— Ми почуваємося дещо обділеними, о сину племінниці мого батька, адже ти, очевидно, навіть і не подумав про те, що ми теж могли би зробити тобі ласку й узяти в тебе декілька килимів… 

— Найдорожчі мої родичі, — сказав Абдулла, — звичайно ж, я не міг би продати вам свої килими. Адже моєю метою було отримати прибуток, і навряд чи я дозволив би собі обшахрувати тих, кого так любив мій батько. 

Він страшенно розлютився, а тому повернувся й зібрався було йти геть — але тут виявилося, що Хакім нишком зачинив двері й позасував засуви. 

— Навіщо дозволяти всякому і кожному заглядати сюди? — мовив Хакім. — Ми ж говоритимемо про сімейні справи… 

— Бідний хлопчик! — вигукнула Фатіма. — Він іще ніколи так не потребував родинної підтримки, щоби привести до ладу свої думки! 

— Отож-бо, — кивнув Ассіф. — Абдулло, Базаром ходить чутка, начебто ти збожеволів. Нам це дуже не подобається. 

— Абдулла і справді поводиться украй дивно, — погодився Хакім. — Ми не