Жоржі Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

— Поглянь лише… ну бодай у вікно… — заохочувала дона Норма свого чоловіка, який і чути не хотів про те, щоб іти на кладовище. — Ти просто визирни і побачиш, як ховають людину, яка з усіма вміла підтримати хороші стосунки. Нікого не цурався, як оце ти… Авжеж, він був не ідеальний, мав свої недоліки, був легковажний, азартний, не мав ані ламаної копійки за душею, й усе ж… Ти лише подивись… Скільки народу прийшло, скільки хороших людей… І це в день Карнавалу!.. А коли помреш ти, Зе Сампайо, нікому буде навіть твою труну з дому винести…

Зе Сампайо не відповів і не підійшов до вікна. Лежачи на ліжку в старій піжамі, зі щоденною газетою в руках, він лише легенько зітхнув і встромив великого пальця в рот. Маючи хворобливу уяву, він страшенно боявся смерті, тому не любив відвідувати лікарень, ходити на поминки чи похорони; а тоді чоловікові здавалося, що в нього ось-ось станеться серцевий напад. Це відчуття виникло відколи дружина повідомила, що Гульвіса помер від розриву серця. Зе Сампайо всю ніч промучився у холодному поту в очікуванні серцевого нападу і крутився в ліжку, хапаючись за лівий бік грудей.

Дона Норма, накинувши на своє розкішне каштанове волосся чорну жалобну шаль, суворо мовила:

— Не знаю, як у тебе, але якщо на моєму похороні не буде бодай п’ятисот осіб, вважатиму, що життя прожито даремно. Щонайменше п’ятисот…

З її слів можна було зробити висновок, що Гульвіса прожив життя не марно, бо пів-Баїї прийшло провести його в останню путь; навіть сам негр Паранаґуа Вентура покинув своє похмуре лігво і прийшов на похорон у білому накрохмаленому костюмі, у чорній краватці, з жалобною пов’язкою на лівій руці і з букетом червоних троянд. Він приготувався нести труну і, поспівчувавши доні Флор, висловив те, про що в той момент думали всі; це була найкоротша і найпрекрасніша надгробна промова, виголошена над тілом Гульвіси:

— Він був класний хлопець!

ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП

КОРОТКИЙ ЗАПИС (НЕПОТРІБНИЙ, НА ПЕРШИЙ ПОГЛЯД) ПРО ПОЛЕМІКУ НАВКОЛО АВТОРСТВА АНОНІМНОЇ ПОЕМИ, ЩО ПЕРЕХОДИТЬ ІЗ ВУСТ В УСТА, ІЗ ГЕНДЕЛИКА В ГЕНДЕЛИК, В ЯКІЙ ПОЕТ ОПЛАКУЄ СМЕРТЬ ГУЛЬВІСИ І ДЕ НА ПІДСТАВІ КОНКРЕТНИХ РЕЧЕЙ ТАКИ ВІДКРИВАЄТЬСЯ СПРАВЖНЄ ОБЛИЧЧЯ НЕВІДОМОГО БАРДА

(декламує видатний майстер Робату Фільйо)

НІ, ЦЯ ЛІТЕРАТУРНА ТАЄМНИЦЯ НЕ ЗАЛИШИТЬСЯ НЕРОЗГАДАНА і не стане ще однією химерною заковикою світової культури, над якою століття потому ламатимуть голови вчені, науковці та біографи, філософи і критики; вона не стане предметом досліджень та дипломних, темою для здобуття наукових ступенів на інститутських кафедрах, насолодою і розвагою для викладачів. Вона не буде новою Шекспірівською головоломкою, якщо не брати до уваги маленьку, незначну, загадкову подію — смерть Гульвіси, яка сповна надихнула автора на створення цього твору.

У літературних колах Салвадора давно не вгаває полеміка, хто ж із поетів міста написав «Елегію про смерть Валдоміро-дос-Сантос Ґімараенса, або ж Гульвіси, як його називали близькі та друзі»? Суперечка на цю тему швидко перетворилася на скандал, стала приводом для сварок, епіграм і навіть стусанів. Проте ці суперечки та ворожнеча, факти і вигадки, ствердження й заперечення, обвинувачування та мордобої спалахували переважно біля шинквасів, де за кухлем холодного пива збиралися вечорами невизнані молоді таланти (обливали брудом та спопеляли всю літературу та мистецтво, що існували до цього нового рішучого покоління, покликаного ощасливити людство); були там і нудні низькопробні писаки з їхніми каламбурами, дражнилками та величними цитатами, які запекло саботували будь-який прогрес; і ті, й ті — безбороді генії та неголені белетристи — були одержимі спільною пристрастю: читати вголос власні творіння, яким, на їхню думку, судилося здійснити переворот у бразильській літературі, якщо на те буде воля Божа.

Хоча ці дебати точилися в межах штату Баїя (зауважте, всього штату, а не тільки його столиці, адже таке відбувалося в усіх великих містах: наприклад, у літописах Академії літератури Ільєуса є запис про вечір, присвячений цьому питанню) і не поширювалися на додатки до газет чи в журналах, а їх провадили лише усно, проте щойно мова заходила про дону Флор та двох її чоловіків, а Гульвіса безумовно, був головним персонажем, героєм першого плану — тема відразу викликала загальне зацікавлення.

Героєм? Чи негідником і мерзотником, який змушував страждати невинну жінку, а саме дону Флор, віддану та вірну дружину? Це вже інше питання, не пов’язане з літературною дискусією, що нею переймалися поети і прозаїки, і, вочевидь, іще складніше та серйозніше. І саме ви повинні дати відповідь на нього, якщо терпляче дочитаєте цю книгу до кінця.

В елегії, звісно, Гульвіса поставав беззаперечним героєм, буквально піднесеним до небес: «ніхто і ніколи не буде такий близький до зірок, гральних фішок і карт, мартоплясом і чарівником». І якщо для елегії — що стала предметом полеміки — не знайшлося місця на сторінках літературних часописів, то це геть не тому, що вона на це не заслуговувала. А все через такого собі Одоріку Тавареса, впливового поета, що до його думки дослуховувалися в літературних кулуарах (адже він контролював дві газети і радіо), який, прочитавши машинописний примірник елегії, скрушно похитав головою:

— Ех… жаль, що її не можна опублікувати…

— Якби вона була принаймні не анонімна… — зауважив інший поет, Карлос Едуарду.

Той Карлос Едуарду, гарненький юнак, знавець старовини, був партнером Тавареса в його темних мистецьких справах: вони разом скуповували старовинні лики святих. Літератори-невдахи і найпалкіші молоді автори, які не мали жодної надії надрукуватися в недільному додатку Одоріку, обвинувачували його і Карлоса Едуарду в тому, начебто вони ховають у себе ікони, розп’яття та церковне начиння, що їх, мовляв, краде з церков ватага злодіїв, очолювана типом із сумнівною репутацією Маріо Краво, який, до слова, був другом Гульвіси і його приятелем по чарці. Худий і вусатий Краво був надзвичайно спритний. Він збирав запчастини, листи заліза, елементи зламаних авто і, розклавши цей мотлох особливим чином, немовби створював сучасну скульптуру. Відомі знавців мистецтва та двоє поетів називали це безумовним проривом у сучасному мистецтві, а самого Краво — видатним революційним художником. Утім, це окрема тема, якої ми все ж не зачіпатимемо, як і не визначатимемо справжньої вартості тих витворів чи творчості Краво загалом. Задля інформації зауважимо, що згодом критики возвеличили його творчість і роботами зацікавились іноземні поціновувачі. Але на той момент Краво ще не здобув визнання як концептуальний митець, а лише як початківець, і знали його лише завдяки сумнівній причетності до декорування ризниць та вівтарів.

Кажуть, Гульвіса теж брав участь (бо йому конче потрібні були гроші)