Джордж Орвелл - Колгосп тварин
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Усі люди втекли, тільки Боксер намагався копитом перевернути конюха, що валявся у дворі посеред купи гною. Той не ворушився.
— Він готовий, — сумно проказав Боксер. — Я не хотів, щоб так вийшло. Я забув, що в мене підковані копита. Хто ж мені повірить, що я це зробив не навмисне?
— Геть жалість, товаришу! — гукнув Сніжок, з чиїх ран усе ще сочилася кров. — На війні як на війні. Найкраща людина — мертва людина.
— А де Моллі? — вигукнув хтось.
І справді, Моллі пропала. Всі занепокоїлися, побоюючись, чи не поранили її люди або чи не забрали з собою. Та її знайшли в стійлі: вона стояла, сховавши голову в ясла із сіном. Щойно пролунав постріл, як вона кинулася навтьоки. А коли повернулися після її пошуків, то з’ясувалося, що конюх був лише оглушений: прийшовши до тями, він миттю зник.
Тепер тварини несамовито раділи, якнайголосніше вихваляючи свої подвиги. Тут же зімпровізували святкування перемоги. Підняли прапор і кілька разів проспівали свій гімн, потім влаштували урочистий похорон полеглій вівці, а на її могилі посадили кущ глоду. Сніжок виголосив коротку промову, підкресливши, що кожна тварина має бути готовою, якщо виникне потреба, вмерти за «Колгосп тварин».
Потім одностайно вирішили запровадити військову відзнаку «Тварина-Герой І ступеня», якою одразу ж нагородили Сніжка й Боксера. То була латунна медаль (насправді — знайдені серед збруї старі кінські бляшки), яку треба було носити у неділю й на свята. Медаллю «Тварина-Герой II ступеня» посмертно нагородили полеглу вівцю.
Довго сперечалися про те, як назвати саму битву. І врешті назвали її «Битвою під Корівником», бо саме звідти у вирішальну мить вискочила засідка. З грязюки витягли Джонсову рушницю, а в домі, як усі знали, був запас патронів. Вирішили встановити рушницю біля флагштока як артилерійську одиницю і двічі на рік з неї салютувати: раз — дванадцятого жовтня, в річницю Битви під Корівником, і ще раз — на День літнього сонцестояння, в річницю Повстання.
Розділ V
Наближалася зима, і Моллі завдавала все більше клопоту. Щоранку вона запізнювалася на роботу, мовляв, проспала, скаржилася на якісь загадкові болі, хоча й не нарікала на апетит. Під різними приводами тікала з роботи, йшла до ставочка й довго стояла там, витріщаючись на своє відображення у воді. Але ходили і серйозніші чутки. Якось, коли Моллі грайливо помахуючи довгим хвостом і жуючи жмут сіна, весело зайшла до двору, її відкликала вбік Конюшинка.
— Моллі, — сказала вона. — У мене є до тебе серйозна розмова. Вранці я бачила, як ти заглядала за живопліт, що відділяє нашу ферму від «Лисячого Гаю». А за живоплотом стояв один із служників містера Пілкінґтона. Я хоч і була далеченько, але добре бачила, що він розмовляв з тобою і що ти дозволяла йому гладити себе по морді. Що це означає, Моллі?
— Він не гладив! Я не давала! Це неправда! — закричала Моллі, затупцявши на місці й б’ючи копитом об землю.
— Моллі, подивись мені в очі! Ти можеш присягтися, що та людина тебе не гладила?
— Це неправда! — повторила Моллі, але не змогла глянути в вічі Конюшинці. А за мить вона вже мчала у поле.
Конюшинку пронизав раптовий здогад. Не кажучи нікому й слова, вона подалася до стійла Моллі і копитом переворушила солому. Там лежала купка цукру-рафінаду й кілька в’язок різнобарвних стрічок.
Через три дні Моллі зникла. Кілька тижнів ніхто не знав, де вона, а потім голуби доповіли, що бачили її на іншому кінці Віллінґдона, запряжену в чепурний, пофарбований у червоно-чорний колір візок, що стояв біля пивнички. Схожий на трактирника червонопикий товстун у картатих штанах гладив її по морді й годував цукром. Моллі була підстрижена, у гриві красувалася кумачева стрічка. Голуби казали, що вона виглядала вкрай задоволеною. Тож про Моллі ніхто з тварин більше й не згадував.
У січні настали дуже суворі часи. Земля затверділа, як залізо, і на полі годі було щось робити. У великому хліві проводилися безперервні збори, а свині розробляли графік роботи на наступний сезон. Уже всі звикли, що свині, помітно розумніші за інших тварин, вирішували всі стратегічні питання Колгоспу, хоча їхні рішення й мали схвалюватися зборами. І все було б непогано, якби не постійні суперечки між Сніжком та Наполеоном. Обоє сперечалися з будь-якого приводу. Якщо один радив засіяти більше ячменю, то другий вимагав засівати більше вівса. А коли один казав, що певне поле годиться якраз під капусту, то інший заперечував, що воно придатне хіба що для буряків. У кожного були свої прибічники, тож не дивно, що іноді спалахували гострі суперечки. На мітингах Сніжок часто завоювував більшість симпатій блискучими промовами, зате у міжчассі Наполеон успішніше навертав собі прибічників. Особливих успіхів він досяг серед овець. Останнім часом вівці де треба й де не треба наловчилися бекати «Чотири ноги — добре, дві ноги — погано» і таким чином часто зривали Мітинг. Всі помітили, що вони призвичаїлись бекати «Чотири ноги добре, дві ноги — погано» саме під час вирішальних промов Сніжка. Останній же встиг ретельно проштудіювати кілька старих номерів журналу «Фермер і тваринник», які знайшов у домі, і тепер його переповнювали всілякі задуми та ідеї нововведень. Він розводився про польовий
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Колгосп тварин», після закриття браузера.